Эрнст Гофман - Малюк Цахес [збірник]

– Бенцон, – сказав князь, витираючи з лоба рясний піт, – Бенцон, ви мене дуже хвилюєте, можна сказати, невимовно хвилюєте! Господи милосердний! Чи може князь до такої міри втрачати самовладання? Чи не повинен він, хай йому біс… Боже, я, здається, лаюся тут, за чаєм, як драгун! Бенцон, чому ви не сказали мені про це раніше? Він уже знає все! Я вилив йому свою душу в рибальській хатині, коли був у цілковитій нестямі через хворобу князівни. Я розповів про Анджелу, відкрив йому… Бенцон, це жах! J'étais un [298] Ябув (франц.). дурень! Voilà tout! [299] От і все! (Франц.)

– І що він сказав? – напружено спитала Бенцон.

– Здається мені, – відповів князь, – здається мені, майстер Абрагам спершу завів мову про нашу колишню attachement і про те, що я міг би стати щасливим батьком замість стати, як тепер, нещасним батьком. Але я добре пам'ятаю, що коли я скінчив свою сповідь, він, усміхаючись, сказав, начебто давно все знає і сподівається найближчим часом з'ясувати, де тепер Анджела. Тоді чимало оман виявиться й чимало ілюзій розвіється.

– Так сказав майстер? – спитала Бенцон, і губи в неї затремтіли.

– Sur mon honneur, [300] Слово честі (франц.). він так сказав, – відповів князь. – Сто чортів йому в печінки, – вибачте, Бенцон, але я розгніваний, – що, як старий захоче помститись мені? Бенцон, que faire? [301] Що робити? (Франц.)

Князь і Бенцон мовчки втупили одне в одного очі.

– Ваша ясновельможність! – тихо пробелькотів камер-лакей, подаючи князеві чай.

– Bête! [302] Тварюка! (Франц.) – крикнув князь, зірвавшись на ноги й вибивши з рук камер-лакея тацю разом із чашкою.

Всі перелякано посхоплювалися з-за столів, гра скінчилася, князь, насилу опанувавши себе, усміхнувся, ласкаво попрощався з присутніми в залі й подався з княгинею до внутрішніх покоїв. А на обличчі в кожного можна було прочитати: «Господи, що це таке? Що це означає? Князь не грав у віст, так довго й так схвильовано розмовляв з радницею, а потім так страшенно розгнівався!»

Бенцон навіть у голові собі не покладала, яка сцена чекає на неї у її власному помешканні, розташованому у флігелі поряд із замком. Щойно вона переступила поріг, назустріч їй кинулась у нестямі Юлія і… Але наш біограф дуже задоволений, що цього разу він може розповісти про те, що сталося з Юлією, поки в князя пили чай, багато краще й докладніше, ніж про деякі інші події цієї трохи заплутаної, принаймні досі, історії.

Отже, ми знаємо, що Юлії дозволено піти додому раніше. Лейб-єгер освітлював їй дорогу смолоскипом. Та тільки-но вони на кілька кроків відійшли від замку, як лейб-єгер зненацька зупинився й підняв смолоскип угору.

– Що там таке? – спитала Юлія.

– Ох, панно Юліє, – відповів лейб-єгер, – ви, мабуть, помітили постать, що гайнула он там перед нами? Я не знаю, що й думати, але вже кілька вечорів тут вештається якийсь чоловік, що, певне, замислив якесь лихо, а то б не ховався від усіх. Ми вже на нього по-всякому засідали, але він не дається в руки, десь дівається на очах, як привид чи сам нечистий.

Юлія згадала про тінь у вікні павільйону, і на душі в неї похололо.

– Швидше ходімо звідси, швидше! – гукнула вона єгереві, але той, усміхаючись, сказав, що любій панні нема чого боятися, бо, коли б до чого дійшлося, привидові спершу довелося б скрутити шию йому, лейб-єгереві, а крім того, цей привид, мабуть, така сама істота з м'яса й кісток, як і всі інші, та ще й, до всього, страшенний страхополох, що боїться світла.

Юлія відіслала спати покоївку, яка жалілася, що її морозить і болить голова, й переодяглася на ніч без її допомоги.

Тепер, коли вона лишилася сама в кімнаті, в душі її знов повстало все, що їй говорила Гедвіга в стані, який вона могла пояснити тільки хворобливим збудженням. І все-таки в неї не було сумніву, що те хворобливе збудження могло мати лише психічну причину. Чисті, невинні дівчата рідко вгадують правду в таких заплутаних випадках, як цей. Так і Юлія, відновивши в пам'яті всю ту картину, дійшла висновку, що Гедвіга охоплена шаленою пристрастю, яку вона сама їй так страхітливо змалювала, ніби передчуваючи щось подібне у власному серці, і що княжич Гектор і є тим чоловіком, якому князівна віддає себе в жертву. А тепер, вирішила вона, Гедвігу бозна-чому опанувала химерна думка, що княжич кохає когось іншого, і та думка мучить її, мов невідступна примара, спричинившись до невиліковного розладу її душі. «Ох, люба, добра Гедвіго, – сказала Юлія сама до себе, – хай тільки повернеться Гектор, і ти зразу переконаєшся, що тобі нема чого боятися своєї приятельки!» Але тієї миті, коли Юлія вимовила ці слова, в її душі владно зринула думка, що княжич кохає таки її. Та думка була така виразна, що Юлію охопив невимовний страх: якщо здогад князівни правдивий, то її чекає неминуча загибель. Вона пригадала дивне, неприємне враження, яке справив на неї погляд княжича, вся його поведінка, і знов затремтіла з жаху. Пригадала всі його підступні слова, які тоді здавались їй цілком невинними, а тепер – сповненими глибокого змісту. Пригадала і той зловісний сон, коли вона відчула себе в залізних обіймах і обіймав її начебто княжич, пригадала, як потім, прокинувшись, вона побачила в парку Крейслера, і він весь став їй зрозумілий, як вона повірила, що він оборонить її від княжича.