Эрнст Гофман - Малюк Цахес [збірник]

Мене страшенно втішила господарева хвала, я не без внутрішнього вдоволення усвідомив свою перевагу над усім котячим родом, над силою-силенною заблуканих котів, позбавлених почуття орієнтації на місці, і здивувався, що досі сам не завважив цієї особливої здатності свого розуму. Правда, я пам'ятав про те, що, власне, це юний Понто вивів мене на потрібну дорогу, а сажотрусова мітла спрямувала на потрібний дах, та однаково не мав сумніву щодо своєї прозірливості і справедливості господаревих слів. Як уже сказано, я відчував свою внутрішню потугу, і це відчуття було запорукою, що господар недарма хвалив мене. Незаслужена хвала дає багато більшу втіху, ніж заслужена, і той, кого хвалять, багато дужче пишається нею, ніж заслуженою, – таке я десь читав чи, може, чув, але це стосується тільки людей, мудрі коти не здатні на таку дурість, я твердо переконаний, що знайшов би дорогу додому без Понто й сажотруса і що обидва вони тільки сплутали мені правильний хід думок. Ту дещицю життєвої мудрості, якою так пишався юний Понто, я міг би здобути і в інший спосіб, хоч різні пригоди, які я пережив з люб'язним пуделем, тим aimable roué, [183] Милим пройдисвітом (франц.) дали мені добрий матеріал для листів друзям, у форму яких я втілив свої враження від подорожі. Ті листи з успіхом могли б бути надруковані в усіх ранкових і вечірніх газетах, в усіх світських і незалежних часописах, бо в них дотепно й глибокодумно змальовані найблискучіші сторони мого «я», а що може бути цікавіше для будь-якого читача? Проте я знаю наперед, що панове редактори й видавці запитають: «Хто такий цей Мур?» – а дізнавшись, що я кіт, хоч навіть найдосконаліший на світі, зневажливо відмахнуться: «Кіт, а преться в письменники!» І навіть якби я володів гумором самого Ліхтенберга і глибиною думки Гамана, [184] Гаман Йоганн-Георг – німецький філософ-ідеаліст XVIII ст. – про них я чув чимало доброго, мабуть, вони непогано писали для людей, та обидва вже померли, що для кожного письменника й поета, який мріє про безсмертя, дуже ризикована річ, – отже, кажу, якби я навіть володів гумором Ліхтенберга і глибиною думки Гамана, однаково мені повернули б рукопис, бо де ж бачено, щоб котячі пазурі опанували вишуканий стиль! Отака справедливість! О упередження, кричуще упередження, як же ти глибоко сидиш у людях, а надто в тих, що звуться видавцями!

Професор і ті, що з ним прийшли, зчинили навколо мене жахливий рейвах, на мій погляд, цілком даремно, якщо їм треба було спакувати всього лише нічні ковпаки й сірі сурдути.

Раптом знадвору хтось гукнув:

– Будинок горить!

– Ого-го, – мовив майстер Абрагам, – якщо так, то мені треба самому глянути, що там робиться. Не хвилюйтесь, панове, коли виявиться, що небезпека справді близько, я вернуся і ми спакуємось.

З цими словами він залишив кімнату.

Я в своєму кошику весь похолов. Шалений галас, дим, що почав проникати до кімнати, – все збільшувало мій страх. У голову мені почали закрадатися чорні думки. Що, коли господар забуде про мене і мені доведеться ганебно загинути в полум'ї! У животі в мене, мабуть, з великого страху почало неприємно пощипувати. «А що як зло замислив мій господар, – думав я, – із заздрощів до знань моїх великих й навік мене в цей кошик запроторив, щоб спекатися тягару й мороки? І що як білий цей напій – отрута, яка несе мені загибель певну?» Незрівнянний Муре, навіть у хвилину смертельного страху ти думаєш ямбами, не пропало безслідно те, що ти колись вичитав у Шекспіра-Шлегеля! [185] Шлегель – автор перекладу «Ромео і Джульєтти» Шекспіра. Монолог Джульєтти Мур досить вільно цитує.

Нарешті майстер Абрагам просунув голову в двері і сказав:

– Небезпека минула, панове! Сідайте спокійно до столу і випийте пляшку чи дві вина, воно в стінній шафі. А я ще ненадовго полізу на дах і добре його поллю. Але стривайте, спершу треба поглянути, що робить мій котик.

Господар зайшов усередину, підняв накривку з кошика, де я сидів, ласкаво озвався до мене, спитав, як я себе почуваю і чи не бажаю з'їсти ще одну печену пташку. У відповідь я кілька разів ніжно нявкнув і вдоволено потягся. Він цілком слушно зрозумів усе це як ознаку того, що я не голодний і хочу поки що посидіти в кошику, тому знов накрив його.

Тепер я остаточно переконався, що майстер Абрагам прихильний до мене і бажає мені добра. Може, мені було б і соромно за свої негарні підозри, якби я не вважав, що розумному взагалі сором не до лиця. «Зрештою, – подумав я, – і той безмежний страх, що я пережив, і та підозра, знову ж таки, викликана страхом перед найгіршим, – не що інше, як поетичні мрії, властиві геніальним юним ентузіастам, вони їм конче потрібні, як п'янкий опій».