Эрнст Гофман - Малюк Цахес [збірник]

– Який гарний Гаєрштайн у призахідному сонці! – не обертаючись, мовила князівна.

Крейслер саме долав якийсь дисонанс, що його, звичайно, треба було зняти, а тому не міг милуватися з князівною Гаєрштайном у призахідному сонці.

– Чи є де краще місце за наш Зіггартсгоф? – ще голосніше, ніж перше, мовила Гедвіга.

Тепер Крейслерові, після могутнього кінцевого акорду, довелось підійти до князівни і, скоряючись її вимозі, ввічливо підтримати розмову.

– Справді, – сказав він, – справді, ясновельможна князівно, парк чарівний, а особливо мені подобається, що всі дерева вкриті зеленим листям. Мене взагалі дивує і захоплює те, що дерева, кущі й трави зелені, і кожної весни я дякую Всевишньому, що вони знов зеленіють, а не червоніють, бо це зіпсувало б кожний краєвид, такого немає в жодного з найкращих пейзажистів, наприклад, у Клода Лоррена, чи в Берггема, [190] Клод Лоррен (1600–1682) – видатний французький майстер пейзажу; Клаас Берггем (1620–1683) – голландський і Філіпп Гаккерт (1737–1807) – німецький пейзажисти. або навіть у Гаккерта, який, правда, трохи припудровує зелень на своїх луках.

Крейслер хотів ще щось казати, та раптом побачив у дзеркальці, повішеному збоку біля вікна, бліде як смерть, дивно змінене обличчя князівни й замовк з ляку, що холодними лещатами стис його серце.

Нарешті князівна порушила мовчанку. Не обертаючись і все ще дивлячись надвір, вона почала зворушливим, сумним тоном:

– Крейслере, доля чомусь хоче, щоб я завжди здавалась вам опанованою дивними химерами, знервованою, навіть дурнуватою, і давала привід відточувати на мені ваш гострий гумор. Пора пояснити вам, чому ви, весь ваш вигляд доводять мене до того стану, який можна зрівняти з нервовим шалом під час сильної гарячки. Тож вислухайте все. Відверте визнання дасть полегкість моєму серцю й допоможе мені не боятися вашого вигляду й вашої присутності. Коли я побачила вас уперше, там у парку, то ви, вся ваша поведінка, страшенно налякали мене, я й сама не знала чому. То раптом у мені прокинувся з усіма своїми жахами якийсь невиразний спогад з часів мого раннього дитинства, що аж потім у дивному сні прибрав чіткіших обрисів. При нашому дворі жив колись художник на прізвище Етлінгер, якого князь і княгиня високо цінували за його чудовий хист. У нашій галереї ви знайдете прекрасні картини його пензля і на всіх побачите княгиню в різних постатях у тій чи іншій історичній сцені. Але найкраща з них, що викликала одностайний захват знавців, висить у кабінеті князя. Це портрет княгині в розповні її молодості, намальований без жодного сеансу з натури, але такий схожий, ніби митець підглядав за нею в дзеркало. Леонгард – так звали художника при дворі – був, кажуть, лагідною, доброю людиною. Мені не було ще трьох років, а я полюбила його так, як тільки здатне любити дитяче серце, прихилилась до нього й хотіла, щоб він ніколи не покинув мене. Але й він невтомно грався зі мною, малював мені невеличкі барвисті малюнки, вирізував різноманітні фігурки. Минув десь із рік, і раптом його не стало. Жінка, що була моєю першою вихователькою, крізь сльози пояснила мені, що пан Леонгард помер. Я була невтішна й нізащо не хотіла більше сидіти в тій кімнаті, де Леонгард грався зі мною. Як тільки випадала нагода, я тікала від своєї виховательки та придворних дам і бігала по замку, голосно гукаючи: «Леонгарде!» Я ніяк не могла повірити, що він помер, усе гадала, що він десь заховався в замку. І ось одного вечора, коли вихователька на хвилину кудись вийшла, я тихенько вибралася з кімнати, щоб пошукати княгиню. Вона повинна була сказати, де пан Леонгард, і повернути мені його. Двері в коридор були відчинені, я справді дісталася до парадних сходів, піднялася нагору і навмання ввійшла в першу ж незамкнену кімнату. Я озирнулася й побачила ще одні двері. Гадаючи, що вони ведуть до покоїв княгині, я вже хотіла постукати в них, коли це двері рвучко розчинилися і з них вискочив чоловік у порваному одязі і з розпатланою головою. Це був Леонгард. Він втупив у мене очі, що горіли страшним вогнем. Його важко було впізнати – блідий, як мрець, щоки запали. «Ох, пане Леонгарде, – вигукнула я, – який у вас вигляд! Чого ви такі бліді, чого у вас так горять очі, чого ви так дивитесь на мене? Я боюся вас! О, будьте знов такі добрі, як завжди, малюйте знов мені гарні, барвисті малюнки!» Зненацька Леонгард дико зареготав, кинувся до мене, забряжчавши ланцюгом, яким, мабуть, був оперезаний його стан, опустився переді мною навпочіпки і сказав хрипким голосом: «Ха-ха-ха, маленька князівно… Барвисті малюнки?… Так, аж тепер я можу малювати, скільки захочу… Тепер я намалюю тобі малюнок, а на ньому твою вродливу маму! Правда ж, твоя мама вродлива? Але попроси її, хай не здіймає з мене чарів, я не хочу більше бути жалюгідним Леонгардом Етлінгером… Він давно помер. Я червоний шуліка і можу малювати тільки тоді, коли наковтаюсь барвистого проміння! Так, коли можу розвести фарбу в гарячій крові… Мені треба твоєї крові, маленька князівно!» З цими словами він схопив мене, притяг до себе, оголив мою шию, і мені здалося, що в руці в нього блиснув невеличкий ніж. Я заверещала не своїм голосом, збіглася челядь і накинулась на божевільного. Та він з нелюдською силою струшував її з себе. Тієї миті сходи загули й зарипіли під чиїмись кроками, до кімнати вскочив високий, дужий чоловік і закричав: «Господи Ісусе, він утік від мене! Господи Ісусе, от лихо! Ну стривай же, пекельне поріддя!» Тільки-но божевільний побачив того чоловіка, як раптом сила його немов покинула, і він, виючи, впав на підлогу. На нього налягли ланцюг, якого приніс із собою той чоловік, і повели геть. Він жахливо ревів, наче спійманий звір.