Эрнст Гофман - Малюк Цахес [збірник]

Голос і манера співу Юлії більше пасували до поважних, патетичних творів, однак їй не бракувало запалу, коли вона виконувала й комічні речі, які виходили в неї надзвичайно мило. А Крейслер перейняв трохи дивну, проте надзвичайно милу манеру італійських buffi, [180] Співаків-коміків (італ.), але сьогодні майже перекривлював її – здавалося, що це зовсім не той голос, який щойно віддавав найглибший драматизм у тисячах відтінків, до того ж він корчив такі кумедні міни, що розсмішив би й самого Катона. [181] Катон Марк Порцій (234–149 до н. є.) – римський державний діяч, суворий цензор.

Тож не диво, що всі почали виявляти своє схвалення вигуками й реготом.

Крейслер у захваті поцілував Юлії руку, але вона невдоволено висмикнула її.

– Ох, – мовила вона, – ох, капельмейстере, я ніяк не можу збагнути чудної, я б сказала, неприродної зміни ваших настроїв і не можу до неї достосуватись! Цей карколомний стрибок від одних крайнощів до других ранить мені серце! Прошу вас, любий Крейслере, не вимагайте більше від мене, щоб я, глибоко схвильована попередньою музикою, коли в грудях моїх ще бринить відгомін гіркого смутку, співала комічні речі, хоч які б вони були приємні й мелодійні. Я знаю, що зможу заспівати їх, якось упораюся з ними, але такий спів мене цілком виснажує, я стаю просто хвора. Отже, не вимагайте від мене більше такого! Обіцяйте мені, любий Крейслере!

Капельмейстер хотів відповісти їй, та тієї миті князівна обняла Юлію, сміючись так голосно й нестримно, що яка-небудь обер-гофмейстриня вважала б її поведінку непристойною і не взяла б на своє сумління.

– Дай-но я обійму тебе, найкраща, найспівучіша, найвеселіша з усіх мельничок! – вигукнула вона. – Ти здатна закрутити голову всім баронам, усім намісникам і нотаріусам, які тільки є на світі, та ще й, мабуть… – решта її слів потонула в новому нападі сміху.

Потім князівна швидко обернулась до капельмейстера й сказала:

– Ви остаточно змирили мене з собою, любий Крейслере. О, тепер я розумію ваш мінливий гумор. Він витончений, справді чудовий! Тільки в змаганні суперечливих, протилежних одне одному почуттів зароджується вище життя! Дякую, щиро дякую і дозволяю вам поцілувати мені руку!

Крейслер узяв її простягнену руку, і знов його пронизав дивний струм, хоч і не такий потужний, як недавно, тож він на мить завагався, перше ніж підніс до уст незахищені рукавичкою тендітні пальчики, а тоді схилився в такому поклоні, наче й досі був радником посольства. Чомусь – Крейслер і сам не знав, чому, – це фізичне відчуття від дотику вельможної руки здалось йому надзвичайно смішним. «Отже, – мовив він сам до себе, коли князівна відійшла, – отже, її ясновельможність така собі лейденська банка, що вражає порядних людей електричним струмом на свій князівський розсуд».

Князівна пурхала й пританцьовувала по залі, сміялася, наспівувала «La Rachelina molinarina», пригортала до грудей і цілувала то ту, то іншу даму, запевняла всіх, що їй зроду не було так весело, і все це завдяки незрівнянному капельмейстерові. Поважній і суворій Бенцон її поведінка страшенно не подобалась. Нарешті вона не витримала, відкликала князівну вбік і прошепотіла їй на вухо:

– Гедвіго, прошу вас, як ви поводитесь!

– Краще, – відповіла князівна, і очі її спалахнули, – краще, люба Бенцон, облишмо на сьогодні тон гофмейстрині і ходімо всі спати. Так, спати, спати! – І вона звеліла подавати карету.

Якщо в князівни аж переливалась через край якась неприродна, судомна веселість, то Юлія, навпаки, затихла й посмутніла. Підперши голову рукою, вона сиділа біля фортепіано, і її зблідле обличчя та затуманений погляд свідчили, що вона відчувала просто фізичний біль, так погано було в неї на душі.

У Крейслера також погас останній спалах гумору. Уникаючи будь-яких розмов, він нечутною ходою наближався до дверей. Дорогу йому заступила Бенцон.

– Не знаю, – мовила вона, – що за чудний, прикрий настрій мене сьогодні

(М. п. д.) таким знайомим, таким рідним, солодкий запах якоїсь чудової, сам не знаю якої печені блакитнуватими хмарками здіймався над дахами, а звідкись здалеку з шепотом вечірнього леготу долинали тихі, ласкаві голоси: «Муре, мій коханий, де ти так довго блукав?»