Закінчивши свою книжку, я відчув непереборне бажання ґрунтовно вивчити пуделійську мову, чого й досяг завдяки своєму новому приятелеві пуделю Понто, хоч не без деяких зусиль, бо пуделійська мова для нас, котів, важка. А втім, геній з усім упорається, хоч саме такої геніальності не визнає один відомий людський письменник, [132] Тут йдеться про відомого вченого і письменника, університетського професора Георга-Кристофа Ліхтенберга (1742–1799). З його рукописів походить такий афоризм. «Щоб навчитися доволі добре розмовляти чужою мовою і дійсно вести розмову в суспільстві із справжньою народною вимовою, треба не лише мати пам'ять і вуха, а й бути певною мірою джиґуном».
який запевняє, буцімто для того, щоб говорити чужою мовою з усіма особливостями вимови, властивими тому народові, треба неодмінно бути ще й трохи блазнем. Щоправда, мій господар теж дотримувався такої думки, казав, що чужу мову знає лише той, хто опанував її науково, а не хто цвенькає нею, – так він називав уміння говорити чужою мовою про все й ні про що. Він заходив навіть так далеко, що твердив, ніби французька мова наших придворних дам і кавалерів – своєрідна хвороба, яка, мов напади каталепсії, має страхітливі симптоми. Я чув, як він висловлював цю абсурдну думку перед самим гофмаршалом князя.
– Зробіть мені таку ласку, – казав майстер Абрагам, – зробіть мені ласку, ваша вельможність, постежте за самим собою. Адже ж небо обдарувало вас досконалим, повнозвучним голосовим органом, та коли ви вдаєтесь до французької, то раптом починаєте сичати, шепелявити, гаркавити, до того ж ваше приємне обличчя страхітливо кривиться, дивні конвульсії псують навіть ваші гарні, поважні, величні манери. Що ж це може означати, як не те, що всередині у вас загніздився й починає ворушитися кобольд фатальної хвороби?
Гофмаршал тоді дуже сміявся, і справді, гіпотеза майстра Абрагама про захворювання чужими мовами хоч у кого викликала б сміх.
Один мудрий учений в котрійсь із своїх книжок радить тим, хто хоче швидко опанувати чужу мову, думати тією мовою. Чудова порада, проте вона ховає в собі певну небезпеку. Зокрема, я дуже швидко привчив себе думати по-пуделійському, але так заглибився в пуделячі думки, що майже відвик від рідної мови й сам не розумів, що я думаю. Ці незрозумілі думки я здебільшого записував і склав із них збірку під назвою «Акантове листя». [133] «Акантове листя» – пародійна назва, що її сучасники Гофмана легко розуміли як натяк на книгу німецького романтика Ісидора Орієнталю (псевдонім О.-Г. фон Лебена) «Листя лотоса» (1817).
Я вражений глибиною тих висловів, хоч і досі їх не розумію.
Гадаю, що цих коротких нарисів з історії моїх юнацьких місяців цілком досить, щоб читач склав собі чітке уявлення, що я собою являю і як став тим, чим є.
Та все ж я не можу розлучитись з квітучою порою свого прекрасного, багатого на події життя, не згадавши ще про один випадок, який до певної міри ознаймував перехід до років зрілості. Котяча молодь довідається з моєї розповіді, що немає троянди без колючок і що перед могутнім духом, який тягнеться до високості, постає багато перепон, на його шляху лежить чимало гострого каміння, об яке він ранить собі лапи. І біль від тих ран ох який пекучий!
Любий читачу, ти напевне ладен позаздрити моїй щасливій юності під сприятливою зорею! Народжений у нестатках від шляхетних, але вбогих батьків, мало не зазнавши ганебної смерті, я раптом потрапляю в лоно розкошів, у перуанські копальні літератури! Ніщо не заважає моїй освіті, ніхто не гамує моїх нахилів, я велетенськими кроками простую до досконалості й високо підношусь над своєю добою. Та раптом мене зупиняє митник і вимагає данини, яку повинні сплачувати всі смертні!
Хто б сподівався, що під прекрасними квітками найсолодшої, найніжнішої дружби сховані колючки, які мали вколоти мене, поранити до крові!
Кожен, у кого в грудях б'ється таке чутливе серце, як у мене, легко зрозуміє з розповіді про мої стосунки з пуделем Понто, який він став мені любий, а проте саме він завдав перший поштовх до катастрофи, що цілком зруйнувала б мене, якби мене не оберігав дух великого предка. Авжеж, любий читачу, я мав предка, без якого в певному значенні зовсім не міг би існувати, – великого, прекрасного предка, чоловіка з високим становищем і з широкою освітою, шанованого, багатого, сповненого незвичайних чеснот і безкорисливої любові до людства, вишуканого, з тонким смаком і передовими ідеями, чоловіка, що… та я змальовую його тут тільки побіжно, далі я розповім більше про цього достойника, бо це був не абихто, а сам всесвітньо відомий прем'єр-міністр Гінц фон Гінценфельд, [134] Гофман згадує героя комедії німецького романтика Людвіга Тіка (1775–1853) «Кіт у чоботях» за мотивами казки Перро, де вчений Кіт стає міністром королівського двору.
якого всі так люблять, так звеличують під найменням Кота в чоботях…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу