Эрнст Гофман - Малюк Цахес [збірник]

Чужинець мав десь років тридцять. Він був у чорному костюмі, пошитому за останньою модою. В його вбранні ніхто б не знайшов нічого особливого, незвичайного, а проте він справляв враження якогось дивного, не такого, як усі. Вбрання те, хоч яке було ошатне, здавалось трохи неохайним, не стільки через недбальство незнайомця, скільки через те, що йому довелося здолати шлях, яким не ходять у такому одязі. Жилет на ньому був розхристаний, краватка розпущена, черевики так товсто вкриті порохом, що крізь нього майже не проглядали золоті пряжки, а найсмішніше, що він відкотив ззаду, щоб захистити потилицю від сонця, трикутну шапочку, яку носять тільки під пахвою. Мабуть, він пробирався крізь найгустіші зарості парку, бо в його густий чорний чуб набилося повно чатиння. Мигцем позирнувши на князівну, він звернув виразний, променистий погляд своїх великих чорних очей на Юлію. Від того вона ще дужче збентежилась, і на очах у неї, як завжди в таких випадках, виступили сльози.

– І ці небесні звуки, – озвався врешті незнайомець лагідним, ніжним голосом, – і ці небесні звуки уриваються при моїй появі й тонуть у сльозах?

Князівна, намагаючись не піддатись першому враженню, яке на неї справив незнайомець, гордо глянула на нього і майже гостро мовила:

– В кожному разі нас здивувала ваша раптова поява, добродію! В таку пору в князівському парку ніхто вже не сподівається зустріти сторонніх. Я князівна Гедвіга!

Тільки-но князівна озвалася, незнайомець миттю обернувся до неї і глянув їй у вічі, але всього його наче підмінили. Де й дівся сумний, тужливий вираз, замість слідів глибокого душевного хвилювання на обличчі відбилась гірка іронія, а несамовита посмішка, що скривила уста, надавала йому майже блазенського вигляду. Князівна затнулась, наче громом уражена, вся спаленіла й опустила очі.

Незнайомець немов хотів щось сказати, та тієї миті озвалась Юлія:

– Ну яка ж я дурна: злякалась і плачу, немов мала бешкетниця, що її застукали, коли вона ласувала варенням! Так, добродію, я ласувала, і моїми ласощами були чудові звуки вашої гітари. Отже, як бачите, винні наша цікавість і гітара! Ми чули, як мило ви розмовляли з нею, і бачили також, як ви потім, розгнівавшись, викинули її в кущі, аж вона жалібно зойкнула. А інструмент же такий гарний і милозвучний! Мені стало так шкода його, що я не витерпіла й кинулась по нього в зарості. Ну, а ви ж знаєте нас, дівчат: я трохи бренькаю на гітарі, і як вона мені потрапила до рук, то я вже не могла її випустити. Пробачте мені, добродію, і візьміть назад свій інструмент.

І Юлія подала гітару незнайомцеві.

– Це, – сказав незнайомець, – інструмент рідкісної милозвучності, ще з добрих давніх часів, і тільки в моїх незграбних руках… та що руки… що там руки! Чарівний дух гармонії, споріднений з цим дивовижним витвором давнього майстра, живе і в моїх грудях, але сповитий, не здатний розпростати крила, а в вашій душі, панно, він ширяє вгору, до осяйної небесної високості, виграючи тисячами барв, немов прекрасний метелик. О панно, коли ви заспівали, вся палка любовна мука, весь захват солодких мрій, надій і бажань хвилями покотились по лісі і впали живлющою росою в запахущі келихи квіток і в груди соловейків, що слухали вас! Візьміть цей інструмент – лише ви володієте чарами, схованими в ньому!

– Але ж ви викинули його, – заперечила Юлія, почервонівши.

– Це правда, – мовив незнайомець, рвучко схопивши гітару й притиснувши її до грудей. – Це правда, я викинув її і приймаю назад освячену. Я більше ніколи не випущу її зі своїх рук!

Зненацька обличчя незнайомця знов обернулося в блазенську маску, і він сказав високим різким голосом:

– Правду казати, доля чи мій лихий демон позбиткувалися з мене: цілком ex abrupto, [127] Раптово (лат.) як кажуть латиняни та й інші шановні люди, виставили мене перед ваші ясні очі, вельмишановні дами! О боже, ясновельможна князівно, зважтесь оглянути мене з голови до п'ят. Моє вбрання заспокоїть вас, бо ви переконаєтесь, що я налаштувався до важливого візиту. О, я саме надумав зазирнути до Зіггартсвайлера й лишити в цьому милому місті якщо не свою особу, то принаймні свою візитну картку. О господи! Хіба мені бракує світських зв'язків, ясновельможна князівно? Хіба гофмаршал вашого татуся не був моїм близьким приятелем? Я певен, що якби він побачив мене тут, то пригорнув би до своїх атласних грудей і розчулено сказав би, пригощаючи тютюном: «Тут ми самі, любий, і я можу дати волю своєму серцю і найприємнішим почуттям». Я б отримав аудієнцію у вельможного володаря, князя Іренея, і мене б відрекомендували вам, о князівно! Відрекомендували б так, що я – закладаюся своїм найкращим вінком септакордів проти ляпаса – здобув би вашу прихильність! Та ба! На свою біду, я мушу сам відрекомендовуватись вам тут, у парку, в найгіршому місці, між качиним ставком і жаб'ячою канавою! О боже, якби я вмів хоч трішки чаклувати, якби я тільки міг subito [128] Зненацька (лат.) перетворити оцю шляхетну зубочистку, – він дістав зубочистку з кишені жилета, – в найошатнішого камергера з двору князя Іренея, який узяв би мене за полу і сказав: «Ясновельможна князівно, це такий-то й такий-то!» Та ба! Che far, che dir!» [129] Нічого не вдієш і нічого не скажеш! (Італ.) Зласкавтесь, о князівно, о шановні дами й панове! – На цьому слові незнайомець уклякнув перед князівною і заспівав хрипким голосом: «Ah pietà, pietà signora!». [130] О зласкавтесь, синьйоро, зласкавтесь! (Італ.)