Эрнст Гофман - Малюк Цахес [збірник]

Як я вже сказав, далі мовитиметься більше про цього найшляхетнішого з усіх котів…

Чи ж міг я, навчившись легко й вишукано висловлюватись по-пуделійському, не розповісти своєму приятелеві Понто про те, що найвище ставив у житті, тобто про себе самого і про свої твори? Сталося так, що він довідавсь про мою незвичайну обдарованість, про мою геніальність, про мій хист, і, хоч як мені було гірко, я пересвідчився, що непереборна легковажність і схильність до пустощів заважали юному Понто також робити поступ у мистецтві й науці. Замість того, щоб захоплюватися моїми знаннями, він сказав, що не може збагнути, як мені спало на думку братися до таких речей, а коли вже йдеться про мистецтво, то йому досить того, що він уміє стрибати через палицю і витягати з води господареву шапку. Наука ж, на його думку, таким, як я і він, може тільки зіпсувати шлунок і геть відбити апетит.

Під час однієї такої розмови, коли я намагався нарозумити свого легковажного приятеля, сталося щось страшне. Не встиг я похопитись, як

(А. м.) – І ви завжди, – відповіла Бенцон, – своєю фантастичною екстравагантністю, своєю несамовитою іронією вноситимете в узвичаєні людські стосунки, якими вони вже склалися й існують досі, цілковитий дисонанс.

– О, чудовий капельмейстер, що здатний на такі дисонанси! – засміявся Йоганнес Крейслер.

– Нічого вам сміятися, – повела далі радниця, – нічого вам сміятися, ви не відбудетесь гіркими жартами. Я тримаю вас міцно, любий Йоганнесе! Авжеж, я так і зватиму вас цим приємним ім'ям, принаймні матиму надію, що під машкарою сатира все-таки ховається лагідна, делікатна душа. А крім того, я нізащо не повірю, що дивне прізвище Крейслер не підкинуте вам контрабандою, що ним не підмінене якесь зовсім інше родинне ім'я!

– Раднице, – мовив Крейслер, і все його обличчя в дивній грі м'язів завібрувало тисячами зморщок, – дорога раднице, що ви маєте проти мого чесного прізвища? Може, я колись звався інакше, але це було дуже давно, і зі мною сталося те саме, що з радником у Тіковій «Синій Бороді». [135] Драматична казка Тіка має назву «Лицар Синя борода» (1796). Пам'ятаєте, він там каже: «Я колись мав чудове прізвище, але за багато років майже забув його і тепер тільки ледь пригадую».

– Напружте ж свою пам'ять, Йоганнесе, – вигукнула радниця, пронизуючи його палючим поглядом, – і в ній напевне зрине те призабуте прізвище!

– Ні, найдорожча моя, – заперечив Крейслер, – нічого не вийде. Я маю підозру, що той невиразний спогад про зовнішню форму мого існування і про моє прізвище як своєрідну посвідку на проживання походить із тих приємних часів, коли мене, власне, ще зовсім не було на світі. Зробіть же мені таку ласку, вельмишановна, погляньте на моє просте прізвище у властивому світлі, й ви переконаєтесь, що за своїм малюнком, колоритом і фізіономією воно надзвичайно миле! Навіть більше! Виверніть його навиворіт, розітніть граматичним скальпелем, і його внутрішній зміст виявиться ще кращим. Не може бути, пречудова моя, щоб ви виводили його від слова «kraus», тобто «кучерявий», а мене, за аналогією зі словом «Haarkräusler», тобто «перукар», вважали за такого собі аматора кучерявих звуків чи просто стрижія, бо тоді б я писався не «Kreisler», a «Kräusler». Ви не зможете відійти від слова «Kreis», тобто «коло», і дай боже, щоб ви при цьому зразу ж подумали про ті чудесні кола, по яких рухається все наше буття і з яких ми не можемо вирватися, хоч би як силкувалися. Ось по цих колах і крутиться Крейслер, і, можливо, інколи, стомившись від танцю святого Вітта, до якого його силують, змагаючись із темною, незбагненною силою, що накреслила ті кола, беручи на себе більше, ніж здатен витримати його й так уже кволий організм, він прагне вирватись на волю. А глибокий біль, спричинений цим прагненням, знову ж таки може вилитися в ту іронію, яку ви, шановна, так суворо ганите, незважаючи на те, що ця дужа мати породила сина, який увійшов у життя повновладним королем. Я маю на увазі гумор, що не має нічого спільного зі своїм невдатним зведеним братом глумом!

– Так, – мовила радниця Бенцон, – саме цей гумор, цей виродок розбещеної, вередливої фантазії, такий безбарвний і невиразний, що навіть ви, черстві чоловіки, не знаєте, якого рангу й гідності йому надати, – саме його ви хотіли б підсунути нам як щось велике й прекрасне, коли намагаєтесь дошкульними глузами знищити все, що нам миле й дороге. Чи знаєте ви, Крейслере, що князівна Гедвіга ще й досі не може отямитись після вашої появи і вашої поведінки в парку? Князівна така чутлива, що її вражає кожен жарт, у якому вона вбачає бодай найменший посміх зі своєї особи, а ви, любий Йоганнесе, до того ще й надумали прикинутись божевільним і так перелякали її, що вона мало не захворіла. Хіба можна таке вибачити?