Вальтер Скотт - Айвенго

Відлюдник покопирсався в схованці, й незабаром перед гостем уже стояв величезний м’ясний пиріг, спечений просто на циновому блюді. Лицар узяв невеликий шматочок і не без задоволення скуштував.

– Чи давно відвідав тебе щедрий лісник? – посміхнувся він.

– Місяців зо два вже проминуло…

– Дива у твоїй келії, отче, та й годі; олень, що став начинкою цьому пирогу, ще двійко днів тому бігав у лісі… Мені довелося побувати у Палестині, й, за тамтешніми звичаями, хазяїн, частуючи гостя, мусить неодмінно розділити з ним трапезу, аби ніхто не запідозрив, що в їжі може виявитись отрута. Не подумай, що я хочу образити благочестивого бідного відлюдника. Я лише пропоную йому приєднатися до мене.

– Мені доведеться перервати піст, – чернець енергійно посунув до себе блюдо, – щоб розвіяти твої підозри, пане лицарю… Одначе я зовсім забув про святу воду!

Не минуло й хвилини, як зі схованки з’явились оплетена шкіряними ременями пляшка вина і два кубки з буйволового рогу в срібній оправі, що їх відлюдник одразу ж наповнив по вінця.

– Благословившись! – вигукнув він, піднімаючи кубок. – Твоє здоров’я, Чорний Лицарю!

– І твоє, добрий причетнику! – Гість двома ковтками осушив кубок і запитав: – Не можу зрозуміти, з чого така людина, як ти, оселилася в цій глушині, а не знайшла собі місце у королівських лісах? Ти коли-небудь полював? Адже там і олені, й дичина вгодованіша. Навіщо тобі чиїсь милостині?

– Ти говориш небезпечні слова, мандрівниче. Не кажи їх більше. Я служу Богові та королю і за дрібні крадіжки чи двійко підбитих зайців не хочу сидіти у в’язниці. А якщо вже ти такий сміливий, я можу довести тобі, що не тільки лицарі вміють поводитися зі зброєю, – насупився відлюдник.

– Ти можеш вибрати будь-яку з тієї, що є в мене, ченцю, – посміхнувся гість.

– А що сер благородний лицар скаже про це? – Відлюдник хутко відімкнув непомітні ззовні двері комори й показав два палаші та два щити.

Серед зброї в коморі Чорний Лицар раптом помітив арфу.

– Брате причетнику! – вигукнув він. – Не в моїх правилах пхати носа до чужих справ, але в коморі маєш дещо цікавіше. – Він указал на арфу. – Цією зброєю я бився б із тобою охочіше.

– Що ж, повеселімося! – Чернець узяв до рук арфу і провів по струнах. – Наповни кубки, знадобиться чимало часу, щоб настроїти цю стару зброю. Ніщо так не освіжає голос і слух, як ковток доброго старого вина!

– Тут бракує однієї струни, святий отче, та й решта, гадаю, будуть не в особливо добрих стосунках із твоїми мозолястими пальцями, – посміхнувся лицар.

– Ага! Ти помітив це? – жваво відгукнувся пустельник. – Отже, ти є знавцем музики. У всьому винна нездержуваність, запам’ятай це, сину мій… Я казав своєму давньому гостю, менестрелеві, що він загубить арфу, якщо торкнеться її після сьомого кубка, одначе він мене не послухав… Ось, візьми, і якщо вже ти такий знавець, приведи її до ладу… А потім потіш мою самотність, благородний лицарю, заспівай що-небудь!

– Ну, коли ти просиш, – погодився гість, – я спробую потішити тебе баладою одного сакса, якого я знав у Святій землі.

«З Палестини прибув він, військовою славою осяяний…» – почав лицар несильним, хриплуватим, але добре поставленим голосом, а коли закінчив співати, відлюдник змахнув мимовільну сльозу та ковтнув вина:

– Пісня гарна, і співаєш ти некепсько. Але гадаю я, сер лицар, що мої земляки-сакси так довго лигались із норманами, що й самі почали складати такі журливі пісеньки, від яких тільки в голові шумить.

Лицар, осміхнувшись, скосив очі на напівпорожню пляшку і простяг господареві інструмент. Причетник із Компенгерста не змушував себе довго просити і заревів, ще й так, що зі стелі хижі посипалася трухлява:

Відлюдник завзято вдарив по струнах і замовк.

– Тепер твоя черга, – сказав він лицареві.

Чимало було проспівано старовинних саксонських і норманських балад, веселих і сумних, – аж раптом двері хижі застогнали під ударами міцних кулаків…