Вальтер Скотт - Айвенго

Ідучи з доповіддю до принца Джона, в одній із зал він здибався з де Брасі, якого ледве упізнав. Норман змінив придворне вбрання на простий зелений камзол і підперезався коротким мечем. Із-за спини його визирав довгий бойовий лук.

– Що за маскарад, сер Морис? – досадливо запитав Фіц-Урс. – І чому це ти не вирушив разом зі мною попри наказ принца? Я так тебе й не дочекався.

– Не варто напускати на себе канцелярську поважність, сер Вольдемар, – незворушно відповів де Брасі. – Про принца ми думаємо те саме. Він надто слабкий, щоб стати справжнім королем, і навряд чи зможе довго всидіти на троні. Ти сам мені допоміг дещо втямити… До того ж ти набагато кращий дипломат, аніж я.

– Одначе Джон поки що при владі, – стишив голос Фіц-Урс. – І при ньому ми зможемо вивищитися. Навіщо тобі знадобилося це блазенське вбрання? Чи не на полювання ти зібрався зовсім недоречно?

– На полювання. А здобиччю буде заможна наречена, – промовив, посміхаючись, де Брасі. – Рідня саксонки разом із нею сьогодні вранці вирушає додому – мені доповіли мої вивідачі. Я вирішив разом зі своїм загоном напасти на них і відбити красуню…

– Та ти остаточно з’їхав із глузду, де Брасі! – закричав Вольдемар. – Невже зараз час починати усобицю?

– Усе надзвичайно просто. Дорога, якою вони поїдуть, мені відома, і завтра сакси наткнуться на засідку. У всьому звинуватять лісових розбійників, яких у цих місцях сила-силенна. І тут з’являюсь я власною персоною, граю роль благородного лицаря та звільняю леді Ровену з лап брудної мужви. Після чого доведеться сховати її в замку Фрон де Бефа, який досі сподівається на милості принца, або в Нормандії, поки леді не примириться зі своїм становищем і не стане законною дружиною Мориса де Брасі.

– План дивовижний! – насмішкувато мовив Фіц-Урс. – Скажи мені відверто, де Брасі, хто тобі його підказав?

– Це все вигадав Бріан де Буагільбер, храмовник. Він також зголосився мені допомогти в усьому, що пов’язано з викраденням.

– Можливо, пане лицарю, вам і пощастить відібрати в саксів їхню красуню, але ніколи не повірю, що тобі вдасться вирвати її з пазурів Буагільбера. Можу заприсягтися – у храмовника зовсім інші наміри. Сподіваюся, ти викинеш із голови цю дурну думку.

– Повір, – зверхньо промовив де Брасі, – уже за день усе буде скінчено. І я вчасно з’явлюся до Йорка… Прощавай, люб’язний Фіц-Урсе!

На ночівлю Чорний Лицар зупинився в усамітненій харчівні, де докладно дізнався, чим закінчився турнір в Ашбі. Рано-вранці він вирушив на північ, уникаючи торованих шляхів і пробираючись плутаними лісовими стежками. Його кінь, що відпочив напередодні, до присмерку все ж таки втомився, і мандрівний лицар досяг лише західного кордону Йоркшира. Треба було знову подбати про ночівлю.

Місце було пустельне; досі Чорний Лицар прямував за сонцем, одначе воно вже сідало за пагорбами, і йому залишалося тільки покластися на свого вірного коня. У лісових хащах легко збитися на манівці та проблукати кілька днів. Вершник зістрибнув на вкриту пилом траву і рушив поруч із конем, тримаючи його за повід. Щойно кінь припинив відчувати вершника, закутого у важкі бойові обладунки, він відразу пішов бадьоріше, щохвилини нашорошено ворушачи вухами. Стежка, якою повів лицаря його кінь, повернула, і невдовзі йому здалося, що десь неподалік він чує надтріснутий подзвін, мабуть, поряд розташувалася каплиця або хижа відлюдника.

Незабаром стежка стала ширшою; Чорний Лицар знову вскочив у сідло та за кілька хвилин виїхав на галявину, на протилежному боці якої височів стрімчак, обплетений пагонами плюща та корінням велетенських дерев, багато з яких були поламані вітром. Біля обніжжя стрімчака виднілася хижа, складена з грубезних необтесаних колод; щілини між ними були законопачені глиною та мохом. Очищений від гілок сосновий стовбур із поперечиною було врито в землю напроти двері, він зображував грубий хрест. Поряд лежав камінь із видовбаним у ньому заглибленням у формі чаші, куди з розколини стрімчака стікав прозорий струмінець води. За два кроки лицар побачив рештки давньої саксонської каплиці з напівзруйнованою покрівлею та дзвіницею, на якій самотньо висів бронзовий дзвін, що позеленів від часу й негоди. Ця мирна картина обіцяла відпочинок, тому що найпершим обов’язком відлюдників, які оселялися в лісах, була гостинність до мандрівників, які заблукали.

Зістрибнувши з коня, Чорний Лицар списом постукав у двері хижі. Звідти долинув низький сиплуватий голос: