Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

Відверто кажучи, прочитавши про Довганя Джона у листі сквайра Трелоні, я мимохіть подумав, чи не той це одноногий моряк, якого я так довго видивлявся у готелі «Адмірал Бенбов». Але вже після першого погляду на нього мої підозри розвіялися. Я бачив капітана, Чорного Пса, сліпого П’ю й склав собі уявлення про те, який із себе морський розбійник, – нічогісінько спільного з цим веселим і люб’язним корчмарем!

Я таки набрався відваги і зробив крок через поріг, попрямувавши до Сильвера, що саме стояв, спершись на милицю, і розмовляв із якимсь відвідувачем.

– Ви – містер Сильвер? – спитав я, передаючи йому записку.

– Так, хлопче! – відповів він. – А ти хто такий?

Побачивши у моїх руках лист від сквайра, він пожвавішав.

– О! – гукнув він, простягаючи мені руку. – А ти, певно, наш новий юнга? Щасливий тебе бачити. – І міцно стис мою руку в своїй долоні.

Тим часом один із відвідувачів, що сидів у дальньому кутку, раптом скочив на ноги й швидко шмигонув на вулицю. Його поквапне зникнення зацікавило мене, і я одразу ж впізнав його. Це був той самий чоловік із хворобливим обличчям і без двох пальців на руці, який першим завітав до капітана у готель «Адмірал Бенбов».

– Гей! – заволав я. – Хапайте його! Це Чорний Пес!

– До біса його! – відмахнувся Сильвер. – Але він пішов, не заплативши. Гарі, біжи-но наздожени його!

Один з тих, хто сидів біля дверей, тієї ж миті скочив і побіг навздогін за Чорним Псом.

– Та хай це буде хоч сам адмірал Гок, я б і його змусив заплатити, – кричав Сильвер. – Як його звуть? Ти сказав – Чорний… Як там далі?

– Пес, сер! – відповів я. – Хіба містер Трелоні не розповідав вам про піратів? Це один із них.

– Та невже? – захвилювався Сильвер. – І у моєму домі! Бене, біжи й допоможи Гарі піймати його. Тож це один із тих негідників? Морґане, ти пив разом із ним? Підійди-но сюди!

Відвідувач, якого він назвав Морґаном, старий сивий моряк з обличчям, ніби з червоного дерева, боязко наблизився до нього, жуючи жуйку з тютюну.

– Ну то що, Морґане, – суворо поглянув на нього Довгань Джон. – Скажи, чи ніколи ти не зустрічався раніше із цим Чорним… як його? Псом.

– Ніколи, сер! – відповів Морґан і вклонився.

– І ти навіть не знав, як його звуть?

– Ні, сер.

– То твоє щастя, Морґане! – вигукнув Сильвер. – Якщо матимеш таких знайомих, сюди і не потикайся! Про що він з тобою говорив?

– Навіть не пригадую, сер! – відповів Морґан.

– То що ж у тебе на плечах: голова чи казан із пивом? – не вгамовувався Сильвер. – Навіть не пригадує! Нумо пригадуй! Про що ви там теревенили – про плавання, про капітанів, про судна? Зізнавайся, ну!

– Ми говорили про кілювання. [4] Покарання, під час якого людину протягують на канаті під кілем корабля.

– Про кілювання кажеш? Це дуже гарна кара, особливо для тебе! Ну, відчалюй на своє місце, Морґане!

Коли Морґан пішов геть, Сильвер (я був страшенно влещений) прошепотів мені:

– Чеснішого хлопця за цього Тома Морґана годі й шукати, але він такий дурень! А тепер, – додав він уже голосно, – дай-но пригадаю. Чорний Пес? Ні, не пригадую такого імені. Але мені здається, ніби я десь бачив цього пройдисвіта. Здається, він часто зазирав сюди разом із сліпим жебраком.

– Авжеж, – закричав я. – І того сліпого звали П’ю.

– Так, так! – схвильовано додав Сильвер. – П’ю! Саме так його звали! На вигляд це був справжній негідник! От було б добре піймати того Чорного Пса, капітан Трелоні пишався б нами! Бен – чудовий бігун. Навряд чи є моряк, який спромігся б перевершити його в швидкості. Клянуся, він піймає його! Що він тут теревенив про кілювання? Я йому покажу кіль!

Сильвер стрибав на своїй милиці по таверні, грюкав кулаком по столу й так щиро обурювався, що, певно, переконав би у своїй безневинності будь-якого безстороннього суддю.

Зустріч із Чорним Псом у таверні «Підзорна Труба» відродила мої підозри, і я уважно спостерігав за Сильвером, але не помітив нічого підозрілого. Невдовзі повернулися захекані Гарі та Бен і повідомили, що Чорний Пес спромігся втекти, загубившись у натовпі. Сильвер напав на них із таким обуренням і лайкою, що я вже хотів було виступити на їх захист.

– Розумієш, Гокінсе! – сказав він. – Для мене це може мати прикрі наслідки, чи не так? Що подумає про мене капітан Трелоні? Цей негідник спокійнісінько сидів у моїй таверні й пив ром, потім ти прийшов і сказав мені, хто він є. І йому таки пощастило вислизнути з наших рук! Ти, Гокінсе, мусиш заступитися за мене перед капітаном. Хоч ти ще хлопчина, але кмітливий, як на свої літа. Я це одразу зрозумів, тільки-но ти зайшов. Що міг зробити я, старий каліка на милиці? Був би я справжнім моряком, як колись, він так просто не втік би від мене, але тепер… – Він раптом закляк, роззявивши рота, наче щось згадав. – А гроші! – заволав він. – За три кухлі рому! Хай його чорти з’їдять! Про них я навіть не згадав!