Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Надивившись на них, я знову повернувся на дорогу, сподіваючись, що вона приведе мене до жител тубільців. Та не встиг я й кроку зробити, як зіткнувся носом до носа з однією з цих мавпуватих істот – вона мчала просто на мене на задніх лапах. Тварина різко зупинилась і здивовано втупилася в мене. Я завмер, а коли вона – чи то з цікавості, чи то погрожуючи – простягла до мене лапу, я від несподіванки вихопив кортик і руків’ям ударив її. Тварина завищала так пронизливо, що мені заклало вуха, і зі швидкістю вітру кинулася тікати. І відразу ж ціле стадо її сородичів вистрибнуло на дорогу, оточило мене й люто загарчало.

Становищу моєму ніхто б не позаздрив. Мені нічого не залишалося, окрім як стрімголов кинутися до найближчого дерева, проте кілька тварюк мене випередили й залізли на нього, щоб напасти згори. Приготувавшись дорого продати своє життя, я притиснувся спиною до стовбура та розмахував кортиком, не дозволяючи цим тварюкам наблизитися до мене.

Раптом серед нападників виникла паніка; злякано лементуючи, вони поспіхом розбіглися. Почекавши трохи, я, не збагнувши, що відбувається, вирішив був повернутися на дорогу, але несподівано помітив у полі коня, який спокійно прямував до мене. Я подумав, що, вочевидь, саме він і спричинив утечу дивних тварин. Не знаю чому, але я залишився стояти, очікуючи, поки кінь наблизиться. Нарешті він опинився зовсім поруч і, здригнувшись, став як укопаний. Якийсь час він здивовано мене роздивлявся, потім двічі обійшов навколо та знову втупився в моє обличчя, задумливо ремиґаючи. Я хотів був рушити далі, але кінь заступив мені дорогу, лагідно дивлячись на мене та не виказуючи ані найменшого бажання завдати мені шкоди. Так хвилин зо п’ять ми пильно розглядали один одного.

Нарешті я наважився і простяг руку, щоб погладити шию тварини. Одначе кінь поставився до моєї спроби ніби з презирством, задер морду і правим переднім копитом відсторонив мою руку. Потім заіржав так виразно, що в моїй голові майнула дика думка – а чи не хоче він мені щось сказати своєю кінською мовою? При цьому кінь, як і раніше, не давав мені піти.

Подальші події мене просто вразили.

Звідкись з’явився ще один кінь, і тварини обмінялися церемонними привітаннями. Вигляд це мало такий. Кожен із коней підняв праве переднє копито, потім вони торкнулися ними один одного та ввічливо заіржали, причому не на одному подиху, як це буває в коней, а змінюючи тональність так, що звук їхнього іржання здався мені майже мовленням. Потім вони відійшли вбік і почали неквапом прогулюватися, бесідуючи між собою, ніби два чиновники, які обговорюють важливу державну справу. При цьому коні не припиняли скоса поглядати на мене, немов побоюючись, що я втечу. Я подумав, спостерігаючи за їхньою поведінкою: якщо свійські тварини тут такі розумні, то які ж їхні власники? Мабуть, це наймудріший народ на землі. Такі гадки повернули мені оптимізм, і я вирішив був іти, одначе пройти мені вдалося зовсім небагато.

Кінь, якого я побачив першим, – сірий у яблуках, так виразно заіржав мені вслід, що я мимоволі озирнувся. Він дивився на мене, похитуючи головою. Я відразу ж рушив назад і наблизився до нього впритул, щиро сам собі дивуючись та ніби очікуючи на його подальші вказівки. Маю зізнатися, що я трохи хвилювався і вже почав побоюватися цієї дивної пригоди. Обидва коні підійшли до мене та знову почали уважно розглядати. Мені довелося зняти капелюха й, надавши йому колишньої форми, знову надягти, оскільки сірий кінь раптом почав обмацувати і м’яти його правим копитом. Мій жест дуже здивував обох тварин. Другий кінь – гнідої масті – зацікавився моїм сюртуком. Він погладив копитом тканину мого одягу, а потім торкнувся руки. Я був без рукавичок, і гнідий так сильно стиснув мою п’ясть між копитом і бабкою, що я скрикнув від болю. Кінь одразу ж випустив руку, обидві тварини видали винувате іржання та більше мене не чіпали. Вони уважно роздивлялися мої панчохи й черевики, довго обмацували їх і ніби були вкрай здивовані. Слід визнати: їхня поведінка була настільки розумною та незвичайною, що в мене виникла безглузда думка: може, тутешні мешканці кимось зачаровані й перетворені на коней? Чи тут узагалі немає людей і цікаві та розважливі тварини вперше зустріли людину, а тепер, ніби справжні філософи, обговорюють надзвичайне природне явище?

Не знаходячи відповіді, я насмілився звернутися до коней з такою промовою:

– Шановні джентльмени! Якщо ви справді зачаровані й у цій країні діють якісь чародійники, ви маєте розуміти всі мови світу. Я бідний англієць, закинутий долею на цей берег. І я прошу дозволу осідлати одного з вас і верхи дістатися будь-якого селища, де я міг би знайти притулок. Як подяку за цю послугу я подарую вам щось із своїх речей…