Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Коли я закінчив і зміст моєї промови було перекладено лаггнезькою, присутні пожвавилися, час від часу насмішкувато позираючи на мене. Нарешті джентльмен, який був мені за перекладача, звернувся до мене зі словом про те, що всі присутні переконливо просять його виправити мої помилки.

Те, що я описав, уявляючи, як жив би, здобувши безсмертя, – вів він далі, – є безглуздим і нерозважливим, тому що передбачає не вічне життя, а вічне здоров’я, молодість і надлишок сил.

Після такої передмови цей джентльмен докладно розповів, що являють собою струльдбруги та який їхній спосіб життя. До тридцяти років вони нічим не відрізняються від решти людей, але потім поступово стають дедалі похмурішими. Душевний стан їхній погіршується доти, доки їм не виповниться вісімдесят. Досягнувши вісімдесятирічного віку, який тут вважають межею звичайного людського життя, струльдбруги страждають не тільки на всі хвороби й немочі, властиві старим людям, а й через перспективу того, що таке жалюгідне існування триватиме вічно. Вони стають упертими, сварливими, буркотливими, жадібними, похмурими, пихатими та балакучими. Окрім того, безсмертні не здатні до дружби й зовсім позбавлені добрих почуттів до свого потомства. Заздрощі й безсилі бажання постійно гризуть їх, але особливо вони заздрять шаленству молодих і смерті старих. Їхня пам’ять влаштована особливим чином – у ній зберігається лише те, що вони бачили, пережили або прочитали в юності та зрілому віці. Найщасливішими з- посеред них є ті, хто повністю втратив пам’ять і здитинився: вони викликають більше жалощів, бо позбавлені тих поганих якостей, якими вирізняється решта безсмертних.

Щойно струльдбруг досягає вісімдесятиріччя, він офіційно визнається померлим і його спадкоємці дістають усі права на його рухоме й нерухоме майно. Нещасному виділяють лише невелике забезпечення – таке, щоб він не помер з голоду. Відтоді струльдбругів уважають не здатними обіймати посади, пов’язані з довірою та одержанням прибутків, вони не можуть ані купувати, ні орендувати землю, їм забороняється виступати свідками в суді.

До дев’яноста років безсмертні втрачають зуби й волосся; у такому віці вони вже не відчувають смаку їжі, але їдять і п’ють усе, не насичуючись. Хвороби, на які вони слабують, тривають, не посилюючись і не відступаючи. Струльдбруги не пам’ятають назв найзвичайніших речей, ба навіть імен своїх рідних і близьких. Не можуть вони й читати, оскільки забувають початок фрази, ще не дочитавши її до кінця. Це позбавляє їх останньої доступної розваги.

Так я дістав повне уявлення про безсмертних і сподіваюся, що передав його абсолютно точно. У Лагнеггу до струльдбругів усі ставляться з ненавистю й презирством. Народження безсмертного в родині вважають лихим знаком. Я зустрічався з деякими із них – ніколи ще мені не доводилося бачити нічого мерзотнішого й жалюгіднішого, причому жінки мали вигляд іще огидніший, аніж чоловіки, і скидалися на жахливих привидів, яких не можна описати.

Відтоді моє палке й необдумане прагнення безсмертя трохи охололо. Я щиро соромився своїх необґрунтованих фантазій та привабливих картин, що їх малювала моя розпалена уява.

Король весело розреготався, дізнавшись про мою розмову з друзями, і жартома запропонував мені прихопити з собою на батьківщину двох струльдбругів, щоб вилікувати своїх співвітчизників від страху смерті. Я б так і зробив та навіть узяв би на себе витрати з їхнього перевезення й утримання, якби основний закон Лаггнеггу не забороняв безсмертним залишати острів.

Гадаю, моя розповідь про таких незвичайних істот, як струльдбруги, нікому не видасться нудною або надто повчальною. У книжках про подорожі я напевне не зустрічав нічого подібного. Якщо ж я помиляюся, то нехай мені буде виправданням те, що мандрівники, описуючи ту саму країну, часто мимоволі звертаються до тих самих визначних пам’яток.

Його величність усіляко схиляв мене обійняти при його дворі яку-небудь солідну посаду, але, бачачи моє неуклінне прагнення повернутися на батьківщину, врешті-решт погодився відпустити мене й навіть зволів власноруч написати рекомендаційного листа японському імператорові. Він подарував мені чотириста сорок чотири золоті монети – тут полюбляють парні числа, а цифру чотири вважають щасливою, – а також червоний алмаз, який я продав у Англії за тисячу сто фунтів.

Шостого травня 1709 року я врочисто розпрощався з його величністю й з усіма моїми друзями. Король був настільки люб’язний, що наказав загону палацової гвардії супроводжувати мене до Глангвенстальда, королівського порту, розташованого на південно-західному боці острова.