Жюль Верн: Діти капітана Ґранта

Жуль Верн помер в Ам’єні 1905 року. Він похований неподалік свого будинку, а на його могилі встановлено пам’ятник – велична фігура, що підносить руку до зірок.

Та навіть смерть не змогла змусити письменника замовкнути: його творчий доробок був такий великий, що впродовж п’яти років потому, до кінця 1910 року, кожні шість місяців читачі розгортали новий том «Незвичайних подорожей», на титульній сторінці яких значилося ім’я автора – «Jules Verne».

Двадцять шостого липня 1864 року водами Північної протоки близько берегів Шотландії повним ходом летіла чудова яхта під британським прапором. Ця яхта, що мала назву «Дункан», належала лордові Едварду Гленарвану, почесному членові славнозвісного Королівського яхт-клубу. Нове судно тепер поверталося до Ґлазґо після випробування, яке проходило в морі за кілька миль від Клайдської затоки. На борту разом із лордом Гленарваном та його дружиною леді Елен був майор Макнабс, двоюрідний брат власника «Дункана».

На горизонті вже з’явились обриси острова Арран, коли вахтовий матрос несподівано вгледів за кормою величезну рибину. Капітан Джон Манґлс зараз же наказав повідомити про це лорда, і Гленарван разом із майором Макнабсом притьмом зійшли на ют – кормову частину яхти.

– Що це за страховисько?! – спитав лорд капітана.

– Гадаю, сер, це величезна акула, – відповів Джон Манґлс.

– Акула в наших водах? – не повірив Гленарван.

– Якщо я не помиляюся, перед нами риба-молот, – сказав капітан. – А цю акулу можна зустріти де завгодно, в будь-яких широтах. Якщо не заперечуєте, сер, ми б із вашого дозволу цю пожадливу рибинку виловили.

Відтак він дав усі необхідні вказівки. А на юті, зацікавлена майбутнім видовищем, тим часом з’явилася леді Елен. У прозорій воді протоки можна було чудово бачити всі рвучкі рухи величезної акули, яка то пірнала в глибінь, то знов виринала на поверхню.

З правого борту матроси спустили міцну линву зі сталевим гаком, на вістря якого насадили наживку – чималий шмат солонини. Голодна рибина хутко зачула сало та мерщій кинулася за здобиччю, наздоганяючи яхту. Було видно, як її грудні плавці з силою розтинають хвилі. Вирячені очі акули пожадливо спалахували; підпливши зовсім близько до корми, вона перевернулася на спину і роззявила пащу, в якій на мить зблиснули кілька рядів грізних зубів. Величезна голова чудовиська й справді скидалася на молоток, насаджений на ручку. Джон Манґлс не помилився – це таки була риба-молот – кровожерлива хижачка.

Усі, хто був на борту «Дункана», напружено стежили за акулою. Описавши півколо, вона наблизилася до наживки, знову перевернулася догори черевом, і шматок сала вмить безслідно зник у її пащеці, а сама вона опинилася на гаку. Матроси поспішно заходилися витягувати здобич за допомогою блоків, прикріплених до нижньої реї грот-щогли. Акула несамовито тіпалася, била своїм дужим хвостом, та її швидко приборкали. Вже за хвилину хижачку підняли над водою й опустили на палубу. Один із матросів обережно підійшов до акули та відтяв її сильного хвоста, двічі вдаривши сокирою. Акула все ще дихала. Це була велика рибина – понад десять футів завдовжки і вагою понад шістсот фунтів. Невдовзі її розрубали на частини. Залізний гак у нетрях її шлунка був порожній. Мабуть, риба-молот уже давно не їла. Моряки вже хотіли були скинути порубану тушу в море, аж раптом боцман звернув увагу на дивний предмет, що застряг в одній зі складок нутрощів хижачки.

– І що то за штукерія? – здивувався він.

– Мабуть, уламок рифу, який вона проковтнула, щоб набити черево, – висловив здогад хтось із матросів.

– Бридня! – сказав інший матрос. – Це гарматне ядро, адже тільки чавун їй не під силу перетравити.

– Погляньте уважніше, – усміхнувся помічник капітана Томас Остін. – Хіба не бачите, що наша акула – гірка п’яниця. Жаднюга проковтнула навіть пляшку. І, здається, з винного погреба її дістали давненько!

– Витягуйте, Томе, цей предмет, – звелів лорд Гленарван. – Іноді в закоркованих пляшках, знайдених у морі, трапляються важливі речі. Та обережніше з пляшкою… Обмийте її як слід, а потім принесіть мені.

Томас Остін виконав розпорядження, і загадкова пляшка, виявлена за таких дивних обставин, невдовзі вже була в кают-компанії. Навколо столу тут зібралися лорд Гленарван, майор Макнабс, капітан Джон Манґлс та леді Елен – цікава, як усі молоді жінки. На морі навіть дрібниця стає подією, адже в плаванні не так багато вражень, тому погляди всіх було звернено на закорковану посудину.