Жюль Верн: Діти капітана Ґранта

У той час у нього й виник той задум, що зробив капітана Гаррі Ґранта популярним на його батьківщині. Річ у тім, що капітан, як і багато його однодумців – представників знатних шотландських родів, – вважав Англію гнобителькою Шотландії. Інтереси шотландців жодним чином не відповідали інтересам англосаксів, тож капітан і вирішив заснувати на одному з островів Тихого океану шотландську колонію. І хоча англійський уряд не тільки не сприяв йому в цьому, а, навпаки, повсякчас, як кажуть, підставляв капітанові ногу, заважаючи здійснити задумане, проте Гаррі Ґрант не занепадав духом. Він звернувся по допомогу до своїх свідомих співвітчизників, а ще вклав увесь свій капітал, і нарешті побудував чудове судно «Британія», на якому з добірною командою вирушив обстежувати острови Тихого океану.

Від часу відплиття 1861 року, і аж до травня 1862 року з «Британії» регулярно надходили звістки. А коли судно вирушило з Кальяо в червні 1862 року, то відтоді ніхто нічого не чув ані про долю «Британії», ані про її капітана. На той час старенька родичка несподівано померла, залишивши дітей відважного капітана зовсім самих. Мері Ґрант тоді саме виповнилося чотирнадцять років. І хоча сама вона була ще зовсім юною дівчиною, змогла мужньо здолати труднощі, які їх спіткали, і цілком присвятила себе вихованню молодшого брата. Вона заощаджувала геть на всьому, працювала день і ніч, відмовляючи собі у найнеобхіднішому заради Роберта, і як могла замінила йому матір.

Так і жили в Данді знедолені сироти, відчайдушно змагаючись зі злигоднями. Мері сказала собі раз і назавжди: «Британія» загинула, нашого батька більше немає, отже, сподіватися можна тільки на свої сили». Тож тільки уявіть собі хвилювання дівчини, коли їй на очі випадково потрапило оголошення в «Таймс»! Того-таки дня діти капітана Ґранта не вагаючись сіли в потяг, що їхав на Перт, а надвечір уже були в Малкольм-Кастлі.

Швидко поночіло, і леді Елен, похопившись, що діти, мабуть, потомилися з дороги, припинила розмову. Мері й Роберта відвели до кімнат, які їм підготували, і скоро обоє дітей міцно спали. А леді Елен тим часом запросила до себе майора Макнабса й кількома словами переповіла йому події сьогоднішнього вечора.

– Надалі все залежатиме від того, чи вдасться лорду досягти бажаної мети, – сказала Елен, – інакше становище цих дітей справді стане жахливим!

– Авжеж, Едвард неодмінно доб’ється свого, такий уже в нього характер, – відповів Макнабс.

Та незважаючи на тверду впевненість майора, Елен спала тієї ночі неспокійно.

Уранці наступного дня Мері й Роберт Ґрант саме прогулювалися просторим двором замку, коли до них долинув гуркіт коліс екіпажа, який на повному скаку мчали коні: це повертався до Малкольм-Кастла лорд Гленарван. І відразу в дворі з’явилася леді Елен у супроводі майора й побігла назустріч чоловіку. Гленарван міцно мовчки обійняв дружину.

– Ну що, Едварде? – схвильовано спитала леді Елен.

– Погано, люба, але нічого не вдієш – у цих людей немає серця! – відповів лорд Гленарван.

– Як?! Тобі відмовили?

– Еге ж… Пустопорожні балачки і тільки. Ти можеш собі уявити: вони вважають, що документ незрозумілий, неточний, катастрофа сталася бозна-коли, тому жодної надії на те, щоб знайти кого-небудь живого з «Британії» немає. Справді, який сенс прочісувати всю Патагонію заради трьох невдах-моряків, та ще й шотландців, – так вони сказали! І нібито в подібних ризикованих експедиціях завжди гине більше людей, ніж вони намагаються врятувати. Словом, це була остаточна відмова. Тепер бідний Ґрант справді загинув!

– Мій бідний батько! – почувши лордові слова, розпачливо скрикнула Мері Ґрант.

– Ваш батько? – здивовано мовив Гленарван, розглядаючи незнайому дівчину. – Чи не хочете ви сказати, міс…

– Так, Едварде, – підтвердила Елен. – Міс Мері та її брат Роберт – діти капітана Ґранта, яких Адміралтейство щойно остаточно посиротило.

– О Боже, якби я знав, що ви тут… – тільки й мовив Гленарван, подаючи дівчині руку, і сумно схилив голову.

Гнітючу мовчанку порушив майор:

– Хочете сказати, лорде, у нас не залишилося жодної надії?

– Саме так!

– Що ж, тоді я сам піду до цих панів, – запально мовив Роберт Ґрант, – і тоді ми…

– Ні, Роберте, марно! – спинила його запал старша сестра. – Зараз ми з тобою подякуємо великодушним господарям цього замку за все, що вони для нас зробили, і підемо звідси.

– Мері, заждіть! – гукнула леді Елен. – Вона подивилася на чоловіка. – Едварде, послухай! Капітан Ґрант, укидаючи в море цього листа, довірив свою долю тому, до кого він потрапить. Його знайшли ми…