Джек Лондон - Біле Ікло

За Білим Іклом установили прекрасний догляд. Пропозиція судді найняти для нього доглядальницю була з обуренням відхилена сестрами Відона, які взяли на себе цю роль.

І Біле Ікло виграв у долі ставку, спираючись на єдиний шанс супроти десяти тисяч, як висловився хірург.

Лікар помилявся цілком слушно. Усе своє життя він мав справу з розніженими цивілізованими істотами, нащадками таких самих розніжених і цивілізованих поколінь. Порівняно з Білим Іклом це були тендітні кволі створіння, котрі не вміли чіплятися за життя. Біле Ікло вийшов просто з пустелі, де всі слабкі гинуть рано і де нікому немає помилування. Ні батько, ні мати, ні всі попередні покоління не знали слабкості. Залізна будова тіла і жагуча жадоба до життя, за яке він чіплявся всіма своїми фізичними й духовними силами, – ось яку спадщину дістав Біле Ікло.

Прикутий до одного місця і позбавлений змоги рухатися через пов’язки і бинти, які обплутали його, він провів кілька тижнів у безперервному сні. У думках його проносилася ціла низка картин колишнього життя на півночі. Усе минуле воскресло в його пам’яті. Йому здавалося, що він знову живе у лігвищі з Кичею, виказує покірність Сірому Бобру і рятується від Липа-Липа та зграї цуценят.

Ось він біжить лісом сам, полюючи за дичиною під час тривалих місяців голодування; ось він мчить попереду упряжі, яку поганяє Міт-Са, і чує голос Сірого Бобра, що кричить: «Ра, Ра!» – коли у вузькому проході упряжці доводиться складатися на зразок віяла. Ось він знов у Красунчика Сміта, бореться з різними собаками. У такі хвилини він скавчав і бурчав, а люди розуміли, що він бачить важкі сни.

Проте особливо наполегливо переслідував його один кошмар: чудовиська, які грюкають і гуркочуть, – електричні трамваї, чиє ревіння нагадувало йому рик величезних рисей. Йому здавалося, що він лежить у кущах, чекаючи, поки з дерева спуститься білка. І коли він кидався до неї, вона перетворювалася на вагон електричного трамвая, грізний і страшний, який вивищувався над ним, немов гора, зі стукотом і гуркотом вивергаючи снопи світла. Те саме було і з шулікою, якого він заманював із небесної синяви. Спускаючись до нього, птах теж перетворювався на всюдисущий вагон трамвая. Або ще: він бачив себе у клітці Красунчика Сміта. Навкруги стояли люди, що прийшли подивитися на боротьбу. Він не спускав ока з дверей, чекаючи на супротивника. І раптом на нього знову насувався трамвайний вагон. Це повторювалося тисячі разів, і щоразу цей кошмар однаково лякав Білого Ікла.

Настав, нарешті, день, коли бинти і пов’язки були зняті. Це був радісний день для всіх мешканців Сьєра-Вісти, які зібралися навколо хворого. Хазяїн поторсав вуха Білого Ікла, а той відповів йому звичним ласкавим бурчанням. Дружина хазяїна назвала його Святим Вовком, і це ім’я із захватом зустріли всі жінки.

Біле Ікло хотів був підвестись, але після кількох невдалих спроб повалився від слабкості. Він пролежав так довго, що м’язи його зовсім утратили пружність. Він трохи соромився своєї кволості, неначе вважав, що таким чином завдає якогось збитку своїм господарям. Ось чому, доклавши героїчних зусиль, він нарешті зіп’явся на ноги, хитаючись із боку в бік.

– Святий Вовк! – в один голос вигукнули жінки.

Суддя Скотт урочисто поглянув на них.

– Ви самі підтверджуєте мої слова. Я ані хвилини не сумнівався в цьому. Жоден собака не міг би зробити того, що зробив він. Він – вовк.

– Святий Вовк, – виправила його дружина.

– Так, Святий Вовк, – згодився суддя, – і віднині я називатиму його так.

– Йому доведеться знову вчитися ходити, – зауважив хірург. – Хай почне негайно. Це йому не завадить. Виведіть його надвір.

І Біле Ікло вийшов, як король, оточений усіма мешканцями Сьєра-Вісти. Він був дуже слабкий і, діставшись галявинки, приліг відпочити.

Потім уся процесія рушила далі. Помалу м’язи Білого Ікла набували колишньої гнучкості й сили, і кров енергійніше приливала до них. Так дійшли до стайні: тут лежала Коллі, а навколо неї пустували, гріючися на осонні, кілька товстеньких цуценят.

Біле Ікло здивовано глянув на них. Коллі загарчала на нього, і він зупинився на шанобливій відстані. Хазяїн підштовхнув до нього передком чобота одного з цуценят. Вовк підозріло наїжачився, але хазяїн дав йому зрозуміти, що боятися нічого. Коллі, яку притримувала одна з жінок, ревниво дивилася на Білого Ікла і гарчала: вона, своєю чергою, попереджала, що страхи його не марні.