Джек Лондон - Біле Ікло

Про це все Біле Ікло не мав ані найменшого уявлення. Але між ним і Алісою, дружиною хазяїна, існувала таємниця. Щоночі, після того як усі у Сьєра-Вісті лягали спати, вона вставала і впускала Білого Ікла до величезного передпокою. Біле Ікло не був хатнім собакою, і йому не дозволяли ночувати в домі, тож рано-вранці, поки всі ще спали, жінка приходила й випускала його надвір.

Одного разу, тихої ночі, коли всі спали, Біле Ікло прокинувся й залишився спокійно лежати. Поволі втягнувши повітря, він відчув чужого бога. До вух його долітав шум від рухів цього бога. Біле Ікло не видав злісного гарчання. Це було не в його звичаї. Чужий бог рухався безгучно, але Біле Ікло йшов за ним іще тихіше; адже на ньому не було одягу, тертя якого по тілу могло викликати шурхіт. Вовк рухався зовсім безшумно. У лісах, де йому траплялося полювати на полохливу дичину, він засвоїв усі переваги несподіваного нападу.

Чужий бог зупинився біля самих сходів і прислухався. Біле Ікло завмер в очікуванні. Сходи ці вели до улюбленого хазяїна й до найдорожчих його серцю істот. Біле Ікло наїжачився та чекав. Нога чужого бога піднялась, і він почав підійматися сходами.

Аж тут Біле Ікло кинувся на нього, без гарчання і без попередження. Сильним стрибком він відокремився від землі і скочив на спину чужому богу: упираючись передніми ногами в його плечі, він водночас учепився зубами в його потилицю. Він провисів на ньому з хвилину і встиг відтягти його назад, відтак обидва з гуркотом покотилися на підлогу. Біле Ікло відскочив, але коли чужий бог спробував підвестися, він знову кинувся на нього. Уся Сьєра-Віста прокинулася від жаху. Судячи з шуму, що долинав знизу, можна було припустити, що б’ється, щонайменше, кілька десятків бісів. Почулися револьверні постріли, пролунав людський крик, що роздирав душу, скажене гарчання, тріск зламаних меблів і дзвін розбитого скла.

Потім усе стихло. Боротьба тривала не довше за три хвилини. Нагорі сходів скупчилися всі мешканці будинку. Знизу, як із темного провалля, доносилося дивне булькання, що нагадувало звук повітряних бульбашок, які лопаються, торкнувшися поверхні. Іноді це булькання змінялося шипінням, але незабаром і воно стихло. Гамору не долинало більше з пітьми, за винятком важкого дихання якоїсь істоти, що жадібно ловила повітря. Відон Скотт повернув вимикач, і яскраве світло залило сходи й передпокій. Потім він і суддя Скотт із револьверами в руках обережно спустилися вниз. Але обережність була вже зайвою. Біле Ікло зробив свою справу. Посеред уламків меблів, затуливши обличчя рукою, лежав на боці чоловік. Відон Скотт нахилився над ним, відвів руку і повернув обличчя до світла. Величезна рана на горлі промовисто говорила про те, як він був убитий.

– Джим Голл, – сказав суддя Скотт, і батько з сином перезирнулися.

Потім вони підійшли до Білого Ікла. Він також лежав на боці. Очі його були заплющені, але він трохи підняв віка, щоб поглянути на хазяїна, коли той нахилився до нього, і злегка поворушив хвостом, марно намагаючися помахати ним. Відон Скотт погладив його, і з горла собаки вирвалося ласкаве бурчання, але це було ледь чутне бурчання, яке небавом стихло. Повіки Білого Ікла склепились, і тіло витяглося на підлозі.

– Помирає, бідолаха, – пробурмотів хазяїн.

– Це ми ще побачимо, – заявив суддя, кидаючись до телефону.

– Відверто кажучи, на одужання у нього один шанс проти тисячі, – оголосив хірург, попоравшись над Білим Іклом добрих півтори години.

Розвиднювалось, і від зірниці, яка пробивалася у вікно, електричне світло потьмянішало. За винятком дітей, уся сім’я зібралася й очікувала на вирок лікаря.

– Одна задня лапа зламана, – говорив він. – Три ребра також, і одне з них пробило легеню. Дуже сильна втрата крові. Вельми можливі внутрішні пошкодження. На нього напевно скочили ногами, я не кажу вже про три вогнепальні рани. Я був оптимістом, коли стверджував, що на одужання є один шанс проти тисячі; один проти десяти тисяч, так буде правильніше.

– Але ми мусимо зробити все, щоб допомогти йому використати цей шанс! – вигукнув суддя Скотт. – Не соромтеся щодо витрат. Застосовуйте для нього рентгенівські промені, робіть що хочете. Відоне, телеграфуй негайно у Сан-Франциско докторові Нікольсу; ви ж розумієте, я не хочу вас образити, але необхідно зробити все.

Хірург поблажливо посміхнувся.

– Звичайно, розумію. Він заслуговує на найпильніше піклування. Він цілком гідний того, щоб його доглядали, наче хвору дитину. І не забувайте про те, що я вам сказав стосовно температури. Я зайду о десятій годині.