Джек Лондон - Біле Ікло

– Подумай про бідолашних курчат! – заперечив батько.

– Ба більше, – вів далі син, – за кожне вбите ним курча я заплачу вам по долару штрафу.

– Але, тату, і ти мусиш заплатити штраф, якщо ти програєш, – зауважила Бет.

Мері та всі, хто сидів за столом, підтримали її. Суддя Скотт кивнув головою на знак згоди.

– Гаразд!

Відон Скотт на мить замислився.

– Та якщо до кінця дня Біле Ікло не займе жодного курчати, то за кожні десять хвилин, які він провів у пташнику, ви скажете йому, тату, з найсерйознішим виглядом, ніби перебуваєте в суді: «Біле Ікло, ти кращий, аніж я про тебе думав».

Сховавшись по кутках, родина почала стежити за виставою. Та їх чекало розчарування. Переконавшись, що хазяїн замкнув його у пташнику й залишив там, Біле Ікло улігся й заснув; раз тільки він прокинувся й підійшов до ночов напитися води. На курчат він не звертав жодної уваги; для нього вони перестали існувати. О четвертій годині він із розбігу скочив на покрівлю курника і, спустившись із зовнішнього боку, статечно попрямував до будинку. Він твердо затямив закон. А на терасі у присутності захопленої сім’ї суддя Скотт, дивлячись просто в очі Білому Іклу, урочисто повторив шістнадцять разів:

– Біле Ікло, ти кращий, аніж я про тебе думав.

Біле Ікло дуже бентежила велика безліч законів, незнання яких часто накликало на нього кару. Йому довелося також завчити, що він не повинен займати курчат інших богів. Окрім того, були ще кішки, кролики й індички; їм також не слід було завдавати шкоди. Позаду маєтку, на пасовиську, перепел міг безкарно випурхнути з-під самого його носа. Біле Ікло, весь у напруженні, трусячись від бажання, придушував свій інстинкт і зупинявся як укопаний. Він скорявся волі богів.

Та одного разу на тому самому пасовиську він угледів, як Дик ганявся за кроликом. Сам хазяїн був присутній при цьому і не заважав йому. Навпаки, він навіть став підохочувати вовка взяти участь у полюванні. І таким чином Біле Ікло дізнався, що полювання на дикого кролика не заборонено. Урешті-решт він осягнув усі закони. Між ним і свійськими тваринами не мусить бути ворожнечі. Якщо дружба неможлива, то замість неї найкраще запровадити нейтральні стосунки. Але інші тварини: білки, кролики й перепели – були дикими тваринами, які ніколи не виявляли покірності людині. Вони були законною здобиччю собак. Боги захищали тільки свійських тварин, не дозволяючи їм ворогувати між собою; вони залишали за собою право життя і смерті над своїми підданими й ревно оберігали це право.

Після простого існування на півночі життя в долині Санта-Клара здавалося дуже складним. Це сповнене хитросплетінь цивільне життя потребувало насамперед дуже великого самовладання і стриманості – слід було водночас бути делікатнішим за павутиння, що літає у повітрі, й твердішим за крицю. Життя ввижалося Білому Іклу з тисячею образів, і він гадав, що має ознайомитися з кожним із них окремо. Особливо яскраво він відчував це, коли перебував у містечку Сан-Хосе. Там йому доводилося бігти за возом чи просто валандатися по вулиці, коли віз зупинявся; життя тим часом пролітало повз нього, широке й різноманітне; воно постійно впливало на його почуття, і на кожному кроці потребувало вміння пристосовуватись і майже завжди угамовувати свої інстинкти.

Тут були м’ясні крамниці, де висіли туші м’яса, але цього м’яса не можна було торкатися. У будинках, де бував хазяїн, жили кішки, яких заборонялося чіпати. І всюди зустрічалися собаки, які гарчали на нього, а він не смів на них нападати. На додачу до всього по тротуарах ходило багато людей, що звертали на вовка увагу. Вони зупинялись і витріщалися, показуючи на нього одне одному пальцями, і, що було найгірше, гладили його по голові й спині. А він мусив терпіти ненависні дотики. Одначе нарешті він звик до них і навіть зміг подолати у собі ніяковість і напруження, які незмінно викликали в ньому ці пестощі. З пихатим поблажливим виглядом приймав Біле Ікло знаки уваги, які виявляли до нього чужі боги. З іншого боку, в ньому було щось, що не допускало панібратства. Погладивши його по голові, люди поспішали відійти, самі дивуючись зі своєї сміливості.

Та не все вдавалося легко Білому Іклу. Біжучи за возом околицею Сан-Хосе, він незмінно зустрічався з хлопчиськами, які кидали в нього камінням. Щоразу його охоплювала велика спокуса, але він твердо пам’ятав, що не має прав спіймати й покарати їх. Йому доводилося придушувати в собі інстинкт самозбереження; з кожним днем він ставав більш ручним і пристосовувався до вимог цивілізації.