Джек Лондон - Біле Ікло

Узагалі ляпаси траплялися дуже рідко; досить було одного слова хазяїна, і Біле Ікло негайно ж уловлював за звуком його голосу, добре чи погано він учинив. До нього він пристосовував свою поведінку і відповідно до нього приміряв свої вчинки. Це був його компас, за яким він учився орієнтуватися в чужій країні. На півночі єдиною свійською твариною був собака. Всі інші звірі жили в лісі й були законною здобиччю кожного собаки. Все своє життя Біле Ікло здобував собі прожиток серед живих істот, що мешкали в лісі. Він не уявляв собі, що на півдні справи йдуть інакше. У цьому йому довелося скоро переконатися в долині Санта-Клара.

Прогулюючись якось уранці біля дому, він натрапив на курчатко, що втекло з курника. Природним імпульсом Білого Ікла було з’їсти його. Швидкий стрибок, клацання зубів, відчайдушний писк – і нещасне пташеня щезло у його пащі. Курчатко було відгодоване й ніжне, і Біле Ікло, облизуючи губи, вирішив, що це непогана страва.

Дещо пізніше того-таки дня він знову зустрів курчатко біля стайні. Один із конюхів побіг на допомогу. Він не знав характеру Білого Ікла і для захисту озброївся легким хлистом. Із першим ударом хлиста Біле Ікло залишив курчатко й кинувся на людину. Дубець міг зупинити Біле Ікло, але не хлист. Спокійно, не ухиляючись, прийняв він другий удар батога і зробив стрибок, маючи намір учепитися нападникові в горлянку. Конюх устиг тільки крикнути: «Рятуйте!» – і, впустивши батога, затулив горло руками. Як наслідок, зап’ясток виявився в нього прокушеним до кістки.

Конюх страшенно злякався: не стільки подіяла на нього лють Білого Ікла, скільки несподіваність, із якою той напав на нього. Затуляючи горло пораненою та скривавленою рукою, він поспішно відступив до сараю. Але йому було б кепсько, якби раптом на сцені не з’явилася Коллі. Так само як вона врятувала Дика, вона врятувала й конюха, кинувшись на вовка зі скаженою злістю. Вона мала рацію і не обманулась, як ті наївні боги. Усі підозри її справдилися: Біле Ікло був хижаком. Знає вона цю вовчу вдачу!

Конюх зник у стайні, а Біле Ікло відступив перед гострими зубами вівчарки, підставляючи їй плече й описуючи коло за колом. Але Коллі не давала йому спокою, як робила звичайно; навпаки, з кожною хвилиною злість її зростала, і Біле Ікло, забувши про всіляку гордість, утік від неї прямо в поле.

– Він навчиться не займати курчат, – заявив Скотт, – але я не можу надати йому уроку, аж поки не спіймаю його на місці злочину.

Два дні потому злочин повторився, але у грандіознішому масштабі, ніж сподівався хазяїн. Біле Ікло ретельно спостерігав за курником і уважно вивчав звички курчат. Уночі, коли курчата влаштувалися на сідалі, він заліз на купу незадовго перед тим складених дров і, прокравшись звідти на дах курника, спустився жолобом на землю. Через хвилину він опинився в самому курнику, й розпочалася бійня.

Уранці, коли хазяїн прокинувся і вийшов на ґанок, йому упали у вічі п’ятдесят білих італійських курок, викладених конюхом у ряд. Відон Скотт свиснув спочатку від подиву, а потім від мимовільного захоплення. В очах Білого Ікла, який дивився на нього, не було й тіні сорому чи каяття. Він тримався гордо, ніби здійснив щось гідне похвали. Він не відчував своєї провини. Губи хазяїна стиснулися від думки про майбутню розправу. Потім він різко заговорив із безвинно винуватим, і в голосі його чути було гнів. Окрім того, він тицьнув Біле Ікло носом у вбитих курок і декілька разів сильно вдарив його.

Біле Ікло більше ніколи не чинив набігів на курники. Це було заборонено, і він зрозумів це. Деякий час по тому хазяїн узяв його з собою до пташника. Першим його природним імпульсом, коли він побачив живу дичину, що бігала перед самісіньким носом, було кинутися й схопити її. Він трохи не послухався цього імпульсу, та голос хазяїна стримав його. Вони залишалися там більше за півгодини, протягом якої вовка декілька разів охоплювало бажання скоритися своєму хижому інстинкту, але той-таки голос хазяїна стримував його.

Так він пізнав цей закон, і раніше, ніж вони вийшли з курячого царства, вовк збагнув, що йому треба забути про саме існування курчат.

– Ніколи не вдасться виправити хижака, – сказав за сніданком суддя Скотт, хитаючи головою. Це було відповіддю на розповідь сина про те, який урок він надав щойно Білому Іклу. – Якщо він скуштував уже смак крові… – І суддя знову похитав головою.

Проте Відон Скотт не погоджувався з батьком:

– Ось що я зроблю, – вимовив він нарешті, – я замкну Біле Ікло на цілий день у пташнику.