Джек Лондон - Біле Ікло

За чверть години віз в’їхав у кам’яні ворота і покотився засадженою з обох боків горіховими деревами алеєю. Обабіч її розкинулися галявинки, на яких деінде росли кремезні гіллясті дуби. Неподалік, різко відрізняючись від яскравої зелені молодої трави, видніли опалені сонцем золотаво-жовті скошені луки, а позаду височіли пагорбки з пасовиськами, що розкинулися на їхніх схилах. У кінці алеї на пагорку стояв будинок із безліччю вікон і широким ґанком.

Біле Ікло не дістав змоги оглянути це все. Щойно віз в’їхав на алею, на вовка накинулася охоплена справедливим обуренням гостроноса вирлоока вівчарка. Вона стала між ним і хазяїном, заступаючи йому дорогу. Біле Ікло наїжачився і без будь-якого попередження кинувся в атаку, але відразу ж зупинився. Він зупинився так рвучко й несподівано, що майже присів на задні ноги. Вівчарка була сукою, а вовчий закон не дозволяв самцям нападати на сук. Він не міг кинутися на неї інакше, як насилуючи свій інстинкт.

Але вівчарка дивилася на справу інакше. Бувши самицею, вона не мала такого інстинкту, і, навпаки, її порода примушувала її відчувати особливо сильну ненависть до вовків. Біле Ікло був для неї вовком, спадковим хижаком, який нападає на стада відтоді, як вигнані на пасовиська вівці були вперше доручені догляду одного з її пращурів. І тому, коли Біле Ікло відскочив від неї, запобігаючи зіткненню, вівчарка накинулася на нього. Він мимоволі загарчав, відчувши її зуби на своєму плечі, але не спробував завдати їй шкоди. Він відскочив убік, намагаючись ухилитися від неї. Він пірнав навсібіч, то повертаючись, то відбігаючи, але все даремно. Вівчарка незмінно стирчала перед ним, заступаючи йому шлях.

– Коллі, сюди! – пролунав крик чужої людини з воза.

Відон Скотт засміявся.

– Облиште, тату! Це добра муштра. Білому Іклу доведеться багато чого навчитися, і буде краще, якщо він почне вчитися відразу. Він скоріше звикне.

Віз і далі котився, а Коллі, як і раніше, загороджувала дорогу Білому Іклу. Він намагався обійти її, відставши від воза і взявшись бігти луками, але вона бігла по внутрішньому меншому колу й усюди зустрічала його двома рядами вишкірених білих зубів. Він перетнув дорогу, пробуючи обігнати її з іншого боку, але вона знову випереджала його.

Віз, між іншим, кудись забирав хазяїна. Біле Ікло бачив, як він маячив між дерев. Становище ставало критичним. Він іще раз спробував наздогнати віз манівцями, але Коллі не відставала від нього. Раптом він озирнувся й, удавшись до свого старого бойового прийому, ударом плеча збив її з ніг. Звалена на повному ходу вівчарка покотилася сторчма по землі, чіпляючись кігтями за гравій, щоб утриматися, та голосним гавканням висловлюючи своє обурення й образу.

Біле Ікло не став чекати. Шлях звільнився, і це було все, чого він потребував. Коллі погналася за ним, гавкаючи. Та тепер він мав змогу мчати прямим курсом, а що стосується бігу, то тут Біле Ікло міг дечого навчити її. Вона бігла мов шалена, майже в істериці, напружуючись щосили, попереджаючи про кожен стрибок обуреним гавкотом, а він летів перед нею безшумно, легко, ковзаючи по землі, неначе марево.

Обійшовши будинок, він натрапив біля входу на віз, із якого виходив його хазяїн. Але тієї самої хвилини, ще на повному русі, Біле Ікло зазнав нападу з флангу. На нього налетів мисливський пес. Вовк спробував зустріти його грудьми. Але він біг дуже швидко, а пес був уже занадто близько. Він штовхнув його у бік, і від несподіванки Біле Ікло внаслідок інерції перевернувся й покотився по землі. Він одразу ж звівся на ноги. Вигляд він мав грізний; із притиснутими вухами, вискаленими іклами й зіщуленими ніздрями вовк кинувся на ворога й трохи не перегриз йому горло.

Хазяїн побіг до Білого Ікла, але той був далеко, і тільки втручання Коллі врятувало життя мисливському псові. У той момент, коли Біле Ікло збирався завдати смертельного укусу, Коллі нагнала його. Її обдурили, випередили, перекинули на пісок, і вона примчала, мов буревій, скривджена, охоплена люттю і відруховою ненавистю до первісного хижака. Вона налетіла на Білого Ікла збоку в той момент, коли він збирався стрибнути, і, своєю чергою, збила його з ніг.

Тут підбіг хазяїн і схопив Біле Ікло, поки його батько вгамовував собак.

– Нічого й казати, теплий прийом улаштували тут бідному самотньому північному вовку, – мовив Скотт, намагаючись лагідними пестощами заспокоїти Білого Ікла. – За все своє життя він був збитий з ніг тільки раз, а тут його повалили двічі за якісь тридцять секунд.