Джек Лондон - Біле Ікло

Білому Іклу доводилося, окрім того, вчитися ще багато чого. Життя на півночі було вкрай примітивним порівняно зі складним життям на Сьєра-Вісті. Передовсім йому довелося познайомитися з родиною хазяїна. Частково він був підготовлений до цього. Так само, як Міт-Са і Клу-Куч належали Сірому Бобру й ділили з ним їжу та притулок, так само й у Сьєра-Вісті всі домочадці належали улюбленому хазяїну. Але між тими й тими існувала розбіжність, до того ж велика. Сьєра-Віста була просторіша за хижу Сірого Бобра. І тут було набагато більше людей. Тут були суддя Скотт і його дружина, дві сестри хазяїна, Бет і Мері, його дружина Аліса та двоє дітей, Відон і Мод, чотирьох та шести років. Не було змоги пояснити Білому Іклу міру спорідненості, що пов’язувала всіх цих осіб, та він і взагалі не мав про родинні стосунки жодного уявлення. Але все-таки він швидко втямив, що всі ті люди належали хазяїнові. Спостерігаючи, вивчаючи за кожної нагоди їхні вчинки та слова, а також за інтонаціями голосів він поступово навчився відрізняти, хто з них найбільше до вподоби його хазяїнові. За цією ознакою Біле Ікло визначив своє ставлення до них. Те, що цінував хазяїн, цінував і він; те, що любив хазяїн, ставало предметом його особливої турботи.

Це стосувалося, головним чином, обох дітей. Усе своє життя Біле Ікло не любив дітей. Він ненавидів і боявся їхніх рук, які завдавали йому чимало страждань у ті дні, коли він жив серед індіанців. Щойно Відон і Мод уперше підійшли до нього, він зустрів їх злісним гарчанням. Ляпанець і різкий покрик хазяїна примусили його витримати дитячі пестощі, але він таки не припиняв гарчати під дотиком крихітних ручок, і в голосі його не чутно було воркітливих нот.

Згодом вовк зрозумів, що хлопчик і дівчинка становлять велику цінність для хазяїна, і вже не треба було ані ляпасів, ані різкого покрику, щоб він дозволяв їм гладити себе.

Проте Біле Ікло ніколи гучно не виявляв своєї прихильності. Він скорився дітям хазяїна й навчився терпіти їхні пестощі, як терплять болючу операцію. Коли це було йому не до снаги, він підводився і тікав. Згодом він навіть полюбив дітей, але й далі ставився до них так само стримано. Він не кидався їм назустріч, а чекав, щоб вони підійшли до нього. З плином часу в його очах навіть з’являлася радість, коли вони наближались, і жаль, коли вони залишали його заради інших розваг.

Розвиток його здійснювався поступово й потребував багато часу. Наступне місце у серці Білого Ікла посідав суддя Скотт і, ймовірно, з двох причин. По-перше, його дуже цінував хазяїн, а по-друге, він був украй стриманою людиною. Біле Ікло любив лежати, простягшись біля його ніг на ґанку, тим часом як суддя читав газети й зрідка нагороджував вовка лагідним поглядом або словом, ніби даючи зрозуміти, що не забув про його існування. Та це все мало значення тільки за відсутності хазяїна. З появою Відона весь світ припиняв існувати для вовка.

Біле Ікло дозволяв усім членам родини балувати й пестити себе, але ніколи не ставився до них так, як до хазяїна. Їхні пестощі не могли викликати ніжного муркотіння в його горлі, і, хоч як вони намагалися, нікому не вдавалося переконати його притиснутися до них головою. Такий вияв цілковитої довіри і відданості вовк беріг тільки для улюбленого хазяїна. Власне кажучи, він дивився на всіх інших членів сім’ї виключно як на власність свого бога.

Біле Ікло дуже швидко навчився відрізняти членів родини від домашньої челяді. Слуги боялися його, хоч він ніколи не нападав на них, вважаючи, що вони також належать хазяїнові. Між обома сторонами встановилися нейтральні стосунки. Слуги готували їжу для господаря, мили брудний посуд і робили все те, що у Клондайку робив Мат; інакше кажучи, вони належали дому.

Проте й поза оселею Білому Іклу довелося чимало чого навчитися. Володіння бога були дуже великі, та все ж вони мали кордони, за якими починалася суспільна власність богів – дороги й вулиці. Місця, огороджені парканами, становили володіння інших богів. Усе це підпорядковувалося безлічі законів і, не знаючи мови богів, Біле Ікло міг засвоїти їх тільки на досвіді. Він скорявся своїм природним інстинктам доти, аж доки вони не примушували його порушити будь-який із законів. Після того, як це повторювалося декілька разів, він запам’ятовував закон і діяв відповідно до нього.

Та ніщо так сильно не впливало на нього, як ляпаси і докірливі слова хазяїна; ляпас, який давав йому хазяїн, мав для нього більше значення, ніж усі побої, отримані їм колись від Сірого Бобра чи Красунчика Сміта. Ті вражали тільки його тіло, дух же його під зовнішньою оболонкою залишався вільним і нездоланним. Удари хазяїна були занадто слабкі, щоб завдати болю, проте діяли глибше. Вони свідчили, що хазяїн незадоволений ним, і від цього страждала душа Білого Ікла.