Джек Лондон - Біле Ікло

Мат допоміг людині підвестися, і, коли той опустив свої руки, вони побачили перед собою мерзотну фізіономію Красунчика Сміта. Погонич негайно ж відскочив від нього, немов доторкнувся до розжареного вугілля. Очі Красунчика Сміта блимали від світла лампи, і він роззирався навсібіч. Коли погляд його впав на Білого Ікла, обличчя його виразило жах.

Тієї ж хвилини Мат побачив на снігу два предмети. Наблизивши до них лампу, він ногою вказав на них своєму господареві; це був сталевий собачий ланцюг і здоровенна ломака.

Відон Скотт подивився й собі та кивнув головою, ніхто з них не зронив ані слова. Мат узяв Красунчика Сміта за плечі й повернув його праворуч довкруги. Слова були зайві. Красунчик Сміт утямив і попрямував геть.

Тим часом улюблений хазяїн гладив Білого Ікла, примовляючи:

– Він хотів украсти тебе. Га! Тобі це не до вподоби? Так, так, він трохи помилився. Хіба ж ні?

– Він думав, що зловить його! Аякже! Сто тисяч бісів! – засміявся погонич.

А Біле Ікло, усе ще схвильований, зі здибленою шерстю, бурчав і бурчав, але в голосі його вже невиразно чулися воркітливі нотки.

Це ширяло в повітрі. Біле Ікло зачув нещастя, що насувалося, раніше, ніж з’явилися які-небудь відчутні його ознаки. У ньому невиразно зародилося передчуття зміни, що готувалася. Він не знав ані як, ані звідки воно виникло. Самі того не усвідомивши, боги виказали свої наміри собаці-вовкові, і той, проводячи увесь свій час надворі під навісом і ніколи не входячи в хатину, здогадався про те, що зайшло їм у голову.

– Ось, чи не бажаєте! Послухайте, – вигукнув якось за вечерею погонич.

Відон Скотт прислухався. Крізь зачинені двері долинало тихе виття, схоже на здавлене ридання. Потім вони почули, як Біле Ікло обнюхував двері, ніби бажаючи переконатися, що бог його ще тут, а не зник таємним чином.

– Я певен, що цей вовк усе зрозумів, – вимовив погонич.

Відон Скотт кинув на нього майже благальний погляд, хоча слова, що лунали потім, суперечили виразу його очей.

– Якого чорта потрібен мені вовк у Каліфорнії? – запитав він.

– Я тієї самої думки, – відповів Мат. – Якого дідька вам вовк у Каліфорнії?

Проте це не задовольнило Скотта. У голосі погонича йому почувся докір.

– Собаки там не уживуться з ним. Він при першій зустрічі загризе їх. Навіть якщо він не розорить мене штрафами, влада однаково відбере його в мене та знищить.

– Я тієї самої думки – він лютий убивця, – зауважив погонич.

Відон Скотт підозріло глянув на нього.

– Це зовсім неможливо, – сказав він рішуче.

– Так, це неможливо, – погодився погонич. – Вам довелося б узяти спеціальну людину, щоб ходити за ним.

Підозри Скотта вляглись, і він полегшено кивнув головою. У тиші за дверима добре чути було верещання й потім довге тривожне обнюхування.

– А він усе турбується про вас, справді ж!

Скотт змірив погонича злісним поглядом.

– До біса! Я сам знаю, що мені робити.

– Я згодний з вами, тільки…

– Що тільки? – перервав Скотт.

– Тільки… – тихо почав погонич і потім, ніби передумавши, підвищив голос. – Так чого ви, власне, гарячкуєте? З вашого вигляду можна подумати, що ви самі не знаєте, на що зважитися!

Відон Скотт хвилину боровся із собою, потім уже спокійніше сказав:

– Ти маєш рацію, Мате. Я сам не знаю, як учинити. У цьому-то вся й біда… Тягти цього пса за собою було б непрощенною дурістю, – промовив він після паузи.

– Я згодний з вами, – відповів Мат, і знову господар невдоволено подивився на нього.

– Але в ім’я всіх морських чортів і сорока дияволів поясніть мені, яким чином цей пес пронюхав про ваш від’їзд? – із невинним виглядом запитав погонич.

– Збагнути не можу, – відповів Скотт, сумно хитаючи головою.

Настав день, коли крізь відчинені двері Біле Ікло побачив на підлозі фатальну валізу, до якої його улюблений хазяїн складав свої речі. Постійне ходіння назад і вперед порушувало звичайно спокійну атмосферу хатини. Очевидно, мають статися зміни. Біле Ікло відчував це давно, але тепер він став міркувати. Його бог, мабуть, збирався вдруге зникнути. І якщо він не взяв його із собою першого разу, то й тепер, цілком імовірно, залишить його тут.

Цієї ночі він вив справжнім, пронизливим вовчим виттям, як вив тієї ночі, коли, бувши ще щеням, повернувся з лісу на місце, де було селище, і знайшов там замість намету Сірого Бобра тільки купу ганчірок і мотлоху. Так і тепер, піднявши морду до зірок, він виливав їм своє горе.