Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Ось що це означає, – пояснив Чарлі, – диви, як він вирячив баньки! Ніколи ще не бачив такого кумедного хлопця, він мене ще колись у могилу зведе, – щоб я пропав, зведе!

Містер Бетс знову зареготався так, що йому аж сльози на очі виступили, й вийняв з рота люльку.

– Ти одержав погане виховання, – задоволено оглядаючи свої бездоганно виглянсувані черевики, зауважив Проноза. – Феджін тебе ще, може, доведе до пуття, – або ти будеш першою людиною в світі, якої він не навернув у свою віру. Краще не коробся і берись одразу до роботи, бо все одно не минеться – тільки час дорогий марнуєш.

Містер Бетс підтримав Пронозу, а потім вони обоє почали змальовувати яскравими барвами всі розкоші їхнього дозвілля й на всі заставки переконувати Олівера, що він мусить заробити довіру старого такими самими засобами, як і вони.

– І запам’ятай, мазунчику, – закінчив Проноза, коли нагорі почулися знайомі кроки їх вихователя, – що коли ти не братимешся сякалок і цокалок…

– На якого біса говорити з ним по-людськи, він все одно нічого не тямить, – зауважив Чарлі.

– Гаразд, так, значиться, коли ти не братимеш носових хусток і годинників, – пояснив Проноза, переводячи розмову на доступний для Олівера рівень, – то хтось інший видере їх тобі з-під носа; отже, роззяві, в якого їх заберуть, не поможеться, і тобі не поможеться, а поможеться тільки тому спритному жевжикові, що їх візьме; а хіба ж ти не маєш такого самого права на заробіток, як і він.

– Золоті слова, золоті слова, – похвалив його Феджін, що ввійшов допіру непомітно до кімнати, – це все вірно, як те, що я – я, мій соколику. Проноза має добрий нюх, ха-ха-ха! Він знавець свого діла…

Старий з насолодою потирав руки й хихотів, тішачись, що учень його так добре засвоїв собі їхню професійну мораль.

Розмова їхня на цьому обірвалась, бо за Феджіном до господи завітали міс Бетсі і ще якийсь незнайомий Оліверові молодий джентльмен, якого Проноза назвав Томом Чітлінгом; він увійшов трохи пізніше, бо затримався на сходах, залицяючись до своєї супутниці.

Містер Чітлінг видавався трохи старшим за Пронозу – йому було, мабуть, років вісімнадцять, але з його поводження з молодшим товаришем видно було, що він визнає за ним перевагу над собою і схиляється перед його незрівняним фаховим хистом. На рябому обличчі Тома Чітлінга блимали вузенькі, прищулені очки; одягнений він був у темну плисову куртку й засмальцьовані бумазейні штани, а на голові мав хутрову шапку. На правду казати, його туалет був у досить поганому стані, але він перепросив за це товариство, пояснивши, що «строк» його скінчився лише годину тому і що з огляду на це протягом шістьох останніх тижнів він не скидав мундура, й тому не мав часу звернути уваги на своє цивільне вбрання. Він ще дуже незадоволено додав, що новий спосіб дезінфекції одягу страшенно псує крам, але ж короля до відповідальності не притягнеш! Нова мода стригти волосся йому теж не подобалась. Нарешті, він заявив, що протягом 42 днів убивчої надлюдської праці він не мав ані ріски в роті і забожився, що горло в нього пересохло, як таранька.

– Як ти думаєш, звідки вернувся цей добродій, Олівере? – спитав Феджін, коли хлопці витягали з шафи на стіл горілку.

– Не… не знаю, сер.

– Звідки цей малюк? – глянув на Олівера з презирством Чітлінг.

– Це один з моїх маленьких улюбленців, – відповів старий.

– Ото щастя! – мовив парубок, кинувши на Феджіна красномовний погляд. – Не ламай собі, небораче, голови над тим, звідки я взявся, незабаром і сам туди втрапиш, щоб я з цього місця не зійшов!

Хлопці відповіли веселим реготом на цей жарт. Ще трохи посміялися й погомоніли і, сказавши щось на вухо Феджінові, пішли собі.

Феджін потишкувався про щось з гостем у кутку й присунув стільці до каміна; він покликав Олівера підсісти до них і завів найцікавішу, на його думку, розмову. Він доводив переваги свого ремества, вихваляв спритність Пронози, веселу вдачу Чарлі Бетса і свою власну щедрість. Нарешті тема розмови почала вичерпуватися, містер Чітлінг позіхнув і сказав, що після двох-трьох тижнів перебування «на висидці» почуваєш себе зовсім розбитим; міс Бетсі попрощалася, і чоловіки пішли спочивати.

З цього дня Олівера рідко залишали на самоті; він завжди бував тепер у товаристві Чарлі й Пронози, що бавилися з Феджіном щодня у стару гру, чи то для власного удосконалення, чи то для впливу на Олівера – це вже Феджінові було краще знати. Часом старий оповідав їм про пригоди своїх молодих літ – різні грабунки, шахрайства й крутійства, але часом такі хитрі й смішні, що Олівер мимохіть від щирого серця реготався й не міг побороти своєї цікавості.