Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Ви прийшли сюди в справі оголошення?

– Так, сер, – одказав містер Бембль.

– І ви парафіяльний сторож, так? – не стерпів містер Грімвіг.

– Так, парафіяльний сторож, джентльмени, – гордо підтвердив містер Бембль.

– Звичайно! – прошепотів містер Грімвіг своєму другові на вухо. – Видно пана по халявах. Сторож з голови до п’ят.

Містер Броунлоу похитав з лагідним докором головою, щоб примусити його хоч на хвилю замовчати.

– Чи знаєте ви, що сталося з бідним хлоп’ятком?

– Стільки ж, скільки й ви.

– То що ж ви знаєте про нього? Кажіть усе, мій друже. Що ви знаєте?

– Доброго ви, мабуть, про нього нічого сказати не можете? – в’їдливо спитав містер Грімвіг, пильно вдивляючись Бемблеві у вічі.

Той відразу відчув тон запитання і зловісно похитав головою.

– Я так і знав! – скрикнув містер Грімвіг, кинувши на свого приятеля переможний погляд.

Містер Броунлоу стурбовано глянув на сторожа й попрохав його розказати в кількох словах усе, що він знає про Олівера.

Містер Бембль поклав на стіл капелюх, розстебнув сурдут, згорнув на животі руки, замислено схилив набік голову, мов викликаючи забуті спогади, помовчав і нарешті почав.

Нудно було б переказувати слово в слово його промову, тим більше що тривала вона понад двадцять хвилин. Коротко кажучи, зміст її зводився до того, що Олівер – підкидько, син негідних, непутящих батьків, що змалку він зарекомендував себе брехливою, невдячною, зіпсованою дитиною, що перебування своє в рідному місті він закінчив кривавою підлою розправою з маленьким беззахисним хлоп’ятком і втік після цього серед ночі з оселі свого господаря. На доказ того, що він не який-небудь самозванець і авантурник, містер Бембль розклав на столі свої документи. Потім знову згорнув на животі руки й з цікавістю уп’яв очі в містера Броунлоу.

– Боюся я, що це все щира правда, – сумно зітхнув той, переглянувши папери. – Ось вам гроші за ваші відомості, але я б з дорогою душею дав би вам утроє більше, якби ви розказали мені про хлопчика щось краще.

Дуже можливо, що якби містер Бембль почув це раніш, він був би надав іншого колориту своєму оповіданню, але тепер було вже пізно звертати голоблі; тому він лише урочисто похитав головою і попрощався.

Кілька хвилин Броунлоу ходив швидкими кроками туди й сюди по кімнаті, такий засмучений почутою новиною, що навіть містер Грімвіг не наважувався його більше під’юджувати. Нарешті він зупинився й сіпонув за дзвінок.

– Місіс Бедвін, – мовив він, коли ключниця ввійшла до кімнати, – він ошуканець!

– Не може бути, сер, не може цього бути! – скрикнула бабуся.

– Кажу вам – ошуканець, – відказав старий пан. – Що значить не може бути? Нам допіру докладно розповіли про все його життя; від самої колиски він був негідним зіпсованим хлопчиськом.

– Ніколи цьому не повірю, ніколи! – переконано повторила місіс Бедвін.

– Ви, старі баби, нічому й нікому не вірите, окрім пройдисвітів-лікарів та базарних побрехеньок, – буркнув містер Грімвіг, – я це знав давно. Чому ви мене одразу не послухали? Якби не його гарячка, то, може б, і послухали, га? Гарненьке цікаве хлоп’ятко! Гарненьке? Чи ба! – І містер Грімвіг почав гнівно торсати коцюбою жар у каміні.

– Це було миле, вдячне, лагідне дитя, сер! – з обуренням відповіла місіс Бедвін. – Я знаю дітей; я сорок років ходила за ними, а ті, хто цим похвалитись не можуть, краще б мовчали. Ось що я вам скажу!

Це була ущиплива шпилька, бо містер Грімвіг був нежонатий; та втім, вона, очевидячки, не дошкулила, бо він лише всміхнувся на неї; місіс Бедвін хитнула головою, обсмикнула фартуха й уже розкрила рота, але містер Броунлоу не дав їй заговорити.

– Мовчіть! – мовив він з нещирим гнівом, якого насправді, очевидно, зовсім не відчував. – Ні слова! Щоб я більше про цього хлопця ніколи не чув! Я покликав вас саме на те, щоб вам це сказати. Чуєте – ніколи! Можете йти, місіс Бедвін. І пам’ятайте: я не жартую.

Невесело було того вечора в господі містера Броунлоу, невесело на серці в його мешканців.

Серце Олівера зомлівало, коли він згадував про своїх любих доброчинців; якби він знав, що вони почули про нього, воно б йому було розірвалося з жалю.

Назавтра, десь близько полудня, коли Проноза й Бетс вийшли з дому в своїх звичайних справах, містер Феджін, залишившись віч-на-віч з Олівером, проказав йому довгу казань про найгірший з гріхів – чорну невдячність. Він винуватив Олівера в тому, що той з власної волі відцурався своїх вірних друзів, а ще дужче, що він намагався втекти від них після того, як на розшук його було витрачено стільки грошей і турбот.