Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Я б хотів, – несміливо провадив хлопчик, – щоб хто-небудь, письменний, написав для мене на клаптикові паперу кілька слів і щоб він заклеїв і запечатав їх і зберіг їх після того, як мене покладуть у землю.

– Що базікає цей хлопчисько? – скрикнув містер Бембль; серйозний тон і виснаженість дитини справили на нього певне враження, хоч він бачив чимало таких картин на своєму віку. – Що це значить, сер?

– Я б хотів переказати Оліверові Твісту, що я його люблю, – провадив Дік, – і що я часто, часто плакав, як згадував про нього, що він блукає десь поночі сам, як палець. І я хотів би сказати йому, – палко провадив він далі, стискаючи свої рученята, – що я дуже радий, що вмираю так рано, бо, може, якби я залишився жити і став старим, моя маленька сестричка, що живе тепер на небі, мене б забула й розлюбила, а так ми житимемо там укупі.

Містер Бембль дивився на хлопчика з невимовним подивом.

– Стара пісня, місіс Менн. Цей шибеник Твіст їх усіх зіпсував, – пробубонів він.

– Очам своїм віри не йму, сер! – скрикнула місіс Менн, заломлюючи руки й злісно дивлячись на Діка. – Ніколи в житті не бачила такої невдячної гадини!

– Відведіть його геть, – звелів містер Бембль. – Я буду змушений довести це до відома Парафіяльної Ради, добродійко.

– Сподіваюся, що пани добродії зрозуміють, що я в цьому не винна, сер? – патетично хлипала місіс Менн.

– Вони це зрозуміють, я познайомлю їх з правдивим станом речей, – заспокоїв її містер Бембль. – Заберіть його геть, мені гидко на нього дивитись!

Діка негайно забрали й замкнули до льоху.

Скоро по цьому містер Бембль попрощався і пішов додому лаштуватися в дорогу.

Другого дня о шостій годині ранку містер Бембль, загорнувши свою персону в кирею і вдягнувши на дорогу круглого капелюха замість улюбленого свого трикутного, угромадився в кареті разом з обома злочинцями, з приводу яких знялася колотнеча.

Вони приїхали до Лондона своєчасно і цілком щасливо, без жодних пригод; тільки богадільці страшенно надокучали дорогою своїми скаргами на холод і так тремтіли й скавуліли, що містерові Бемблеві аж зуби цокали й зашпори заходили, дарма, що на ньому був теплий довгий плащ.

Здихавшись нарешті цих невихованих людей (довелося влаштувати їх ще й на ніч), містер Бембль замовив собі на обід в заїзді, де зупинилася карета, біфштекс, устриці й портер, присунув своє крісло до вогню, поставив біля себе склянку гарячого джину з водою і, поміркувавши трохи про себе про два найгірші людські гріхи – неситство й ремство на долю, – взявся до газети. На першій сторінці, на видному місці, його здивовані очі прочитали таке оголошення:

«П’ять гіней винагороди!»

«Минулого четверга увечері хлопчик, на ймення Олівер Твіст, безслідно зник з дому свого в Пентонвіллі. Згадану винагороду буде виплачено тому, хто подасть будь-які відомості, що навели б на слід хлопчика, або поінформує про його минуле, чим з багатьох причин вельми цікавиться нижчепідписаний».

Далі було подано Оліверову адресу й докладний опис його одягу, зовнішніх ознак і обставин, серед яких він з’явився і зник; а під об’явою стояло ім’я й адреса містера Броунлоу.

Містер Бембль протер собі очі і тричі уважно перечитав оголошення від слова до слова. За п’ять хвилин він уже нісся повним ходом до Пентонвілля, забувши допити свій джин.

– Містер Броунлоу вдома? – спитав Бембль у покоївки, що відчинила йому двері.

– Не знаю. А ви в якій справі? – відповіла на це трохи уникливо, але цілком природно дівчина. Але не встиг містер Бембль назвати Оліверового імені, як місіс Бедвін, що стояла на дверях вітальні й чула цей діалог, схвильовано підбігла до дверей і скрикнула:

– Заходьте, заходьте, я була певна, що ми почуємо щось про нього! Бідне малятко! Віщувало моє серце! Пошли йому, Боже, щастя й здоров’я!

Сказавши це, розчулена бабуся подалася назад до вітальні, впала на канапу й залилася слізьми. Тим часом не така чутлива служниця побігла нагору й притьмом повернулася до містера Бембля із запрошенням негайно завітати до пана господаря.

Вона провела його до невеличкого кабінету. Коло столу за склянкою вина сиділи старі приятелі: містер Броунлоу та містер Грімвіг.

– Сторож! Щоб я свою голову з’їв, – парафіяльний сторож! – скрикнув містер Грімвіг, тільки-но містер Бембль з’явився на порозі.

– Будь ласка, хоч тепер не заважайте! – попрохав його містер Броунлоу. – Прошу, сідайте, сер.

Містер Бембль машинально сів, цілком спантеличений чудною поведінкою містера Грімвіга. Містер Броунлоу пересунув лампу так, щоб краще бачити обличчя незнайомого, і трохи нетерпляче промовив: