Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Не можу я цього бачити, Феджіне, – закричала вона. – Ти ж хлопця дістав, чого тобі ще від нього треба? Дай йому спокій – чуєш, а то я когось із вас так позначу, що передчасно на шибеницю потягнуть.

Дівчина свавільно тупнула ногою і перебігла поглядом з Феджіна на Сайкса; її губи були міцно стиснуті, пальці нервово зчепились, а з лиця збігла вся кров.

– Та годі, годі, Нансі, – лагідно промовив старий, зніяковіло ззирнувшись із Сайксом, – ти сьогодні так розійшлася як ніколи. Ха-ха, – не дівчина, а просто краля!

– Гляди, щоб мені терпець не урвався! Тобі, Феджіне, тоді буде найгірше. Кажу тобі, поки не пізно, не чіпай мене краще!

У роздратованій свавільній жінці, доведеній до розпачу, до дикої нестями, є щось таке, перед чим відступає більшість чоловіків.

Феджін побачив, що годі й думати якось укоськати Нансі, й, мимоволі поточившись від неї, кинув полохливий благальний погляд на Сайкса, немов натякаючи на те, що тепер його черга говорити. Містер Сайкс зрозумів це мовчазне благання і, може почуваючи, що для його власного гонору й авторитету над непокірною важливо її негайно приборкати, передовсім вилаявся кількома десятками крутих лайок і погроз власного винаходу (до речі, легкість, з якою вони сипалися з його уст, безперечно, свідчила про багатство його уяви). Але як це все не справило на бунтарку належного враження, то він вирішив ужити конкретніших заходів.

– Що це означає? – підступив він до неї, зміцнивши цей запит своїм улюбленим побажанням (якби Бог вчував йому бодай один раз на п’ятдесят тисяч разів, сліпота, безперечно, стала б настільки розповсюдженою хворобою, як, приміром, кір). – Що це в бісового батька означає? Та ти знаєш, що ти таке?

– О так, я це добре знаю, – істерично засміялася дівчина, зухвало хитнувши головою і вдаючи, що їй це байдужісінько.

– То сиди й не рипайся, а то своїх не пізнаєш! – гукнув на неї Сайкс так, як мав звичку гукати на свого собаку.

Дівчина зареготалася ще істеричніше і, метнувши на Сайкса оком, відвернулася від нього й до крові закусила губи.

– Ач яке цабе! – провадив Сайкс, дивлячись на неї з презирством. – Велика пані, чого заманулося! Шляхетності, добрості й різних інших дурощів! Чудесний друг дитині, як ти звеш цього шмаркача!

– Так, як перед Богом, я бажаю йому добра і буду його другом! – палко скрикнула дівчина. – Краще б мене серед вулиці громом убило, краще б мені місцем помінятися з тими у в’язниці… Ах, нащо я його своїми руками сюди привела. З цієї хвилини він для всіх – злодій, брехун, гад! Хіба цього мало старому чортові, – чого він б’ється?

– Та годі, годі, Сайксе, – хотів погамувати сварку старий і показав на хлопців, що з жагучою цікавістю мовчки стежили за нею. – Нащо сваритись, треба говорити чемно, Біллі!

– Чемно! – скрикнула дівчина, грізна у своєму запалі. – На чемність ти від мене не заробив, старий мерзотнику! Я ходила красти для тебе, коли була вдвоє менша за Олівера, – дванадцять літ служу я тобі з того часу! Ти цього не знаєш? Кажи! Не знаєш?

– Гаразд, гаразд! – не втрачав надії заспокоїти її Феджін. – Та це ж твій хліб!

– Так, це мій хліб! – уже не говорила, а лементувала вона, і слова її клекотіли невтримним потоком. – Це мій хліб, а мокрі холодні брудні вулиці – моя хата! А ти той гад, що погнав мене туди і ссатимеш мою кров день і ніч, день і ніч, аж поки я не здохну!

– Писни ще одне слово, і я тобі ще краще віддячу, – прошипів Феджін; її останні слова шпигнули його в саме серце.

Дівчина нічого не сказала, але почала в нестямі рвати на собі волосся та одяг і кинулася з такою люттю на Феджіна, що, мабуть, від нього тільки б мокре місце залишилося, якби Сайкс не схопив її вчасно за руки; вона рвонулась, захиталась і впала зомліла.

– Уф! Нарешті, – зітхнув Сайкс, кладучи її на підлогу в кутку, – а руки в неї, як кліщі, коли вона ошаліє.

Феджін обтер чоло і з полегшенням усміхнувся, немов радіючи, що здихався вже клопоту. Але ні на нього, ні на Сайкса, ні на злодійчуків ця сцена не справила особливого враження: в їхній практиці це було лише трохи марудне, але цілком звичайне повсякчасне явище.

– З бабами діло мати – краще гороху наїстись, – мовив Феджін, кладучи ціпка на місце, – але вони хитрі бестії, і ми без них нічого не втнемо. Чарлі, покажи Оліверові, де спати.

– Завтра він убере буденне вбрання? – всміхнувся Бетс.

– Аякже, – відповів йому Феджін з такою самою насмішкуватою ухмілкою.

Захоплений своїм дорученням, Чарлі взяв лойову свічку, повів Олівера до кухні, де на підлозі валялося кілька таких самих брудних постелей, як і в їхньому колишньому старому помешканні, і з реготом, гримасами та викрутасами дістав те саме старе вбрання, якого Олівер з такою втіхою був здихався у містера Броунлоу (між іншим, Феджін надибав на нього в того самого лахмітника, що купив його тоді, і таким чином це була перша вказівка на місце перебування Олівера).