Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Що за чортівня! – гукнув якийсь грубезний чоловік, що вийшов допіру із сусідньої пивниці (слідом за ним виліз крадькома білий кудлатий пес). – Та це ж малий Олівер! Іди до своєї матки, щеня! Не отягайся!

– Я їх не знаю, вони мені не рідні! Рятуйте! Рятуйте! – кричав Олівер, борсаючись у цупких, як кліщі, обіймах незнайомого.

– Я тебе врятую, ледащо! Де це ти взяв книжки? Украв, волоцюго? Віддай! – З цими словами чоловік видер пакунок Оліверові з рук і вдарив його кулаком по голові.

– Вірно! – крикнув з віконця в горищі якийсь чоловік. – Це його одразу до пам’яті приведе.

– А звісно! – підтримав його тесляр із заспаним підпухлим обличчям, глянувши вгору на віконце.

– Це йому на добро – за битого двох небитих дають, – згодилися жінки.

– І він ще дістане, – огрів Олівера вдруге незнайомий і схопив його за комір. – Не пручайсь, халамиднику! Сюди, Вовче! Бережись його, хлопче, бережись!

Що міг вчинити нещасний маленький хлопчик, ще зовсім кволий після тяжкої недуги, запаморочений, оторопілий, наляканий страшним гарчанням пса й кулаками незнайомого чоловіка, збитий з пантелику тим, що всі присутні дійсно вважають його за злочинця. Що міг вчинити маленький хлопчик проти стількох дорослих!

Впала ніч. Навкруги було темно, порожньо, місцевість була незнайома, допомоги не було звідки чекати, боротьба була марна. Ще мить – і Олівера потягли лабіринтом вузьких заулків так швидко, що його поодинокі несміливі викрики майже не були чутні. Але хай би він кричав що є сили, на нього все одно ніхто не звернув би уваги.

Вже позасвічували газові ліхтарі. Стурбована місіс Бедвін стояла край відчинених дверей, покоївка вже разів із двадцять вибігала на вулицю й виглядала Олівера, а старенькі приятелі вперто сиділи в темній вітальні, і годинник між ними ритмічно цокав на столі.

Покручені вулиці й заулки вивели їх нарешті на великий порожній майдан, перегороджений оборами й жолобами: мабуть, це була торговиця. Тут Сайкс трохи вкоротив ходи, бо Нансі засапалась і пристала, нахилився до Олівера й звелів йому взяти дівчину за руку, але той не послухавсь і озирнувся навколо.

– Не чуєш? – грізно прошипів Сайкс над самим його вухом.

Навколо не було нікого. Вони йшли найтемнішою частиною майдану. Олівер бачив, що надії нема, і простягнув свою правицю Нансі, а вона цупко вчепилася за неї.

– Дай мені ліву, – звелів Сайкс, хапаючи його за другу руку. – Сюди, Вовче!

Собака глянув угору й загарчав.

– Бачиш цього хлопця! – провадив Сайкс, беручи Олівера за шию вільною рукою. – Як він тільки писне – ти його хапнеш! Гляди!

Пес знову загарчав і глянув на Олівера так, немовби одразу з радістю вчепився б йому зубами в горлянку.

– Він зробить це не згірше від кожного християнина, щоб мені очі повилазили! – сказав Сайкс, дивлячись на собаку з жорстоким, звірячим задоволенням. – Ти знаєш тепер, чого сподіватись, ану покричи – собака швидко пельку заткне. Ну-ну, вперед, небораче!

Пес закрутив хвостом, дуже стішений такою незвичайною ласкою, і, загарчавши ще раз на Олівера, побіг уперед.

Вони переходили неначе через Смітфілд, хоча це міг бути й Гросвенар-Сквер – Олівер не міг гаразд розібрати. Вечір був темний і млистий. Вогні вітрин ледве-ледве мерехтіли крізь важкий туман, що падав щораз нижче на землю й повивав густим завоєм вулиці й будинки. Непривітна чужа місцевість здавалася Оліверові від цього ще смутнішою, і страх та непевність щораз дужче стискали його серце. Вони пройшли ще кілька кроків, коли це на церкві вдарив важкий глибокий дзвін. Сайкс і Нансі зупинилися й почали рахувати удари.

– Восьма, Біллі, – промовила Нансі, коли дзвін замовк.

– Нащо говорити, хіба мені самому позакладало? – відповів Сайкс.

– А чи почули вони – як ти думаєш? – провадила Нансі.

– Звичайно, почули, – одказав Сайкс. – Мене злапали якось саме на Варфоломея; так тоді до мене через ґрати пискотіння усіх базарних пищиків і свищиків доносилось. А як нас замикали на ніч, то від надвірнього галасу й гармидеру в старій клятій дірці ставало так тихо й тоскно, що хоч головою об залізні двері бийся!

– Бідолахи! – зітхнула Нансі, що стояла ще досі, обернувшись лицем у той бік, звідки пролунав дзвін, – а такі ловкі, моторні хлопці!

– Вам, бабам, тільки це й у голові, – відповів Сайкс, – ловкі, моторні хлопці! Тепер їм уже все одно капут, то й краса не поможе.