Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Стривай! Що це таке? – скрикнув Сайкс, підскакуючи до старого, що вихопив гроші в хлопчика. – Це моє, Феджіне.

– Ні, ні, Біллі, мій голубе, це моє, – а ти візьмеш книжки, – хтиво вчепився в них старий.

– Ні, моє, наше з Нансі, – одказав Сайкс і надягнув шапку, – не даси, то я забираю хлопця.

Феджін здригнувся, здригнувся й Олівер, хоч цілком з іншої причини: у хлопчика промайнула надія, що, може, суперечка скінчиться тим, що його заберуть звідси геть.

– Ну що, даєш? – бовкнув Сайкс.

– Це дуже несправедливо, Біллі, це страшенно несправедливо, – чи не так, Нансі? – заквилив старий.

– Справедливо чи несправедливо, а давай сюди, кажу тобі! – наступав на нього Сайкс. – Чи ти думаєш, що нам з Нансі нема чого іншого робити, як висліджувати та виловлювати твоїх шмаркачів? Ну, ну, не крути хвостом, скнаро, давай сюди!

З цими люб’язними словами містер Сайкс вихопив асигнацію з пальців старого й, дуже спокійно дивлячись йому пильно в очі, згорнув її вчетверо і зав’язав у свого носовика.

– Це нам за наші клопоти – та й то ще мало, – сказав Сайкс, – а ти візьми собі книжки, якщо любиш читати, а коли ні, то продай їх.

– Яка чудесна книжка, – викривлявся тим часом Чарлі, перегортаючи сторінки і вдаючи, що читає, – як написано, як написано, правда, Оліверчику? – І помітивши розпачливий погляд, з яким Олівер дивився на своїх катів, сміхун зареготався ще дужче.

– Вони належать старому панові, – скрикнув Олівер, ламаючи руки, – доброму, любому, старому панові, що взяв мене до себе й виходив мене, коли я мало не помер. Благаю вас, відішліть йому все! Відішліть йому книги й гроші! Не випускайте мене звідціля ціле життя, але на бога відішліть йому його речі! Він подумає, що я їх украв! І він, і старенька пані, і всі, всі, що були такі добрі до мене, подумають, що я злодій! Згляньтесь, згляньтесь на мене, відішліть їх!

З цим розпачливим криком Олівер упав навколішки перед старим і простягнув до нього рученята.

– Правду кажеш, хлопче, правду, щиру правду, – хитро захихотів Феджін, зморщуючи брови й потираючи руки. – Вони таки дійсно подумають, що ти їх украв. Ха-ха-ха! Краще б ніхто й загодя не вигадав і не надумав!

– Ще б пак, – знизав плечима Сайкс, – бачу я, що йде наш пан Клеркенуеллем з книжечками під пахвою. Чудесно! Я собі й думаю: його взяли до себе, мабуть, якісь святі та божі оченашники (хто ж інший на це здатний?), вони його через поліцію не шукатимуть, боячись, що заведеться судова тяганина і його ще чого доброго пошлють туди, де козам роги правлять. Ну а тепер він як у бога за пазухою, ха-ха-ха!

Стоячи навколішках, Олівер шалено дивився то на одного, то на другого і ледве розумів, що діється навколо, але тут він схопився на ноги і, як ошпарений, вискочив з кімнати з таким шаленим криком: пробі! пробі! – що в порожньому старому будинкові луна аж до самого горища загула.

– Держи собаку, Біллі! – скрикнула Нансі, підскакуючи до дверей і затуляючи їх за Феджіном і обома його учнями, що кинулися навздогін Оліверові. – Держи собаку, він порве його на шматки!

– Так йому й треба! – гукнув Сайкс, пручаючись від дівчини. – Не лізь під руку, а то голову об стіну розіб’ю.

– Бий, бий, не боюсь я тебе, Біллі! – кричала дівчина, борюкаючися з ним. – Пес не подере дитини, не допущу я цього – раніш убий мене!

– Не подере? – заскреготав зубами Сайкс. – Стережись, а то й з тебе пір’я полетить! – І озвірілий грабіжник відіпхнув від себе дівчину в протилежний куток. Саме на цей ґвалт до кімнати повернувся Феджін з обома хлопцями, волочачи за собою Олівера.

– Дівка, здається, здуріла, – розлютовано бовкнув Сайкс.

– Ні, не здуріла, Феджіне, – відказала бліда й засапана від боротьби Нансі.

– То сиди нишком і не репетуй, – з погрозою глянув на неї Феджін.

– Не хочу! – скрикнула Нансі. – А що! Маєш?

Містер Феджін був настільки досвідченим знавцем звичаїв і норовів людей тієї особливої породи, до якої належала Нансі, щоб зрозуміти, що продовжувати з нею розмову в цю хвилю небезпечно; тому він перевів загальну увагу на Олівера.

– Так ти хотів нас покинути, моє серце? – почав він, беручи в руку сучкуватого ціпка, що лежав край каміна. – Га?

Олівер мовчки напружено стежив за його рухами й важко дихав.

– Ти хотів кликати поліцію, признавайся? – глузував старий, хапаючи хлопчика за лікоть. – Ми тебе швидко відучимо від цих вибриків, мій паничу!

Ціпок важко гупнув по Оліверовій спині і звився знову вгору; коли це враз Нансі підскочила до Феджіна, видерла йому ціпка з рук і шпурнула його з такою силою в камін, що аж жарини по кімнаті розлетілись.