Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Нікого? – здивовано перепитав Феджін, немов натякаючи, що на цей раз йому вільно говорити правду.

– Нікого, крім міс Дедзі, – відказав той.

– Нансі! – скрикнув Сайкс. – Де вона? Щоб мені очі повилазили, спритна, моторна дівка, люблю!

– Вона замовила собі порцію вареного м’яса, – відповів Барней.

– Скажи їй, хай іде сюди, – наказав Сайкс, наливаючи собі горілки в чарку, – хай іде сюди!

Барней глянув скоса на Феджіна, наче питаючи дозволу; але той і не подивився на нього; він це зрозумів; вийшов і незабаром повернувся з Нансі, що з’явилася при повнім параді: у фартушку, в капелюшку, з кошиком і навіть з ключем у руці.

– Ну що, Нансі, рознюхала? – спитав Сайкс, підсовуючи до неї горілку.

– Рознюхала, Біллі, – одказала та, спорожнивши нахильцем чарку. – Але вся ця тяганина мені вже в печінках сидить. Шмаркач заслаб, не вилазив увесь час із хати і…

– Ой, Нансі, любко, – не дав їй скінчити Феджін і пильно глянув на неї.

Чи то скуйовджені руді брови старого якось здригнулись, чи його ямкуваті очі примружились – річ не в тому, але в кожному разі міс Нансі чомусь одразу збагнула, що не слід зайвого язиком плескати. Ми дотримуємося тут самих лише фактів і не заходимо в балачки, тому досить сказати, що Нансі круто обірвала себе на півслові й, солодко всміхаючись та підморгуючи Сайксові, почала говорити про щось інше. Хвилин за десять по тому на містера Феджіна напав страшенний кашель, після чого Нансі накинула на плечі хустку й почала прощатись. Виявилося, що Сайксові було з нею по дорозі, і він запропонував її провести; вони вийшли разом, а за ними, тримаючись трохи віддалік, поплентався білий пес, що виліз з якоїсь підворітниці, скоро його хазяїн трохи відійшов.

Старий висунув голову з дверей їдальні в темний коридор і, дивлячись Сайксові в вслід, стиснув кулаки, прошипів якусь зловісну лайку, а потім зі страшною ухмілкою на посинілих губах повернувся до столу, сів і незабаром цілком захопився читанням цікавих сторінок кримінального часопису.

Тим часом Олівер Твіст, не знаючи й не гадаючи, що веселий старенький панок перебуває так близько від нього, поспішав до книгарні. Біля Клеркенвілля він помилково звернув невеличкою вуличкою не туди, куди слід, але помітив це не одразу й, знаючи, що вуличка ця йде приблизно в напрямкові до книгарні, не схотів вертатися і прудко йшов уперед з пакунком книг під пахвою.

Він ішов і думав, який він тепер щасливий і що б він дав, аби йому тільки глянути на бідного малого Діка, що голодний і побитий, може, гірко плаче саме в цю хвилю; коли це враз над самим його вухом він почув якийсь жіночий несамовитий крик: «Братику, братику, ріднесенький!». І не встиг він схаменутися, як чиїсь дужі руки обвились йому навкруг шиї.

– Пустіть! – скрикнув Олівер одбиваючись. – Пустіть! Хто це такий? Одчепіться!

У відповідь жінка у фартушку (із ключем у руці), що допіру перестріла його, на всю вулицю заголосила й засипала його гарячими поцілунками.

– Господи, Господи! – лементувала вона. – Я знайшла його! О, Олівере, Олівере! Злий, злий хлопчиську, як ти вимучив мене! Ходи, ходи-но сюди, моя крихітко! Я відшукала його! Дяка Богові милосердному – він знову зі мною! – Тут молодиця знову залилася буйним істеричним риданням, і якісь дві перехожі жінки навіть спитали різникового хлопця з напомадженою, виглянсуваною, як чобіт, головою (він теж вилупив очі на всю цю сцену), чи не слід би йому побігти по лікаря, але хлопець, що мав досить оспалу, щоб не сказати, ледачу вдачу, відповів, що не варто.

– Ні, ні, не турбуйтесь, – опам’яталася молодиця, хапаючи Олівера за руку. – Мені вже краще. Ходи додому, жорстокий хлопчику! Ходи!

– У чому річ, добродійко? – поцікавилася одна з жінок.

– Ох, сестрички, сестрички, якби ж то ви знали! – зацокотіла молодиця. – Він утік з місяць тому від своїх чесних трудящих батьків і зв’язався з якимись злодюгами та шахраями. Матір свою нещасну мало в могилу не звів!

– Ото вибрудок! – співчутливо скрикнула одна жінка.

– Йди додому, паскудо! – додала друга.

– Неправда, – злякано закричав Олівер, – я не знаю цієї дівчини, я не маю ні батька, ні матері, ані сестри! Я сирота й живу в Пентонвіллі.

– Господи, тільки послухати, як він безсоромно бреше, – зойкнула жалібниця.

– Та це ж Нансі! – скрикнув нараз Олівер, що в цей мент уперше глянув їй у вічі, – й оторопів.

– Ось, бачите, не помоглось, він знає мене! – звернулася до присутніх за підмогою Нансі. – Люди добрі, скажіть йому, щоб він ішов додому, він уб’є своїх батьків і мене занапастить!