Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Ах Боже мій, який жаль, я так хотів ще сьогодні повернути йому ці книжки, – скрикнув містер Броунлоу.

– Хай їх віднесе Олівер, – з іронічною ухмілкою порадив містер Грімвіг, – він їх, звичайно, доставить у цілості й схороні.

– Дозвольте, дозвольте віднести їх мені, сер: я духом упораюся з ними, – попрохав Олівер.

Старий пан саме збирався сказати, що Олівер не піде ні в якому разі, але насмішкувате кахикання містера Грімвіга умить змінило його рішення: Олівер швидко й справно виконає своє доручення і таким чином раз назавжди покладе край неправдивим підозрінням старого.

– Так, ти підеш до книгаря, моє серденько, – сказав містер Броунлоу. – Ось принеси мені з кабінету пакунок книжок, що лежать у мене на столі.

У захваті, що він може бути хоч чим-небудь корисний, Олівер кинувся прожогом нагору і за хвилину з’явився з книжками під пахвою і з шапочкою в руці, чекаючи на розпорядження.

– Ти скажеш, – почав містер Броунлоу, дивлячись пильно на містера Грімвіга, – ти скажеш книгареві, що ці книжки я йому повертаю, й передаси йому з рук до рук мій борг – чотири фунти десять шилінгів. Ось тобі п’ять фунтів стерлінгів, ти принесеш мені десять шилінгів решти.

– Я повернуся за десять хвилин, сер, – жваво одказав Олівер.

Поклавши гроші до кишені й застібнувши її на ґудзик, він узяв обережно під пахву книжки, низенько вклонився і вийшов з кімнати. Місіс Бедвін провела його до самих дверей, розтлумачила йому, як найближче пройти до крамниці, назвала вулицю, число будинку й прізвище книгаря; перепитала його, чи він це все добре затямив, пильно наказала йому не боятись та – боронь Боже – не застудитися і нарешті відпустила його.

– Захисти його, Боже милосердний, – зітхнула старенька, дивлячись хлопчикові вслід, – ох, якось мені сумно його бідолашного з очей спускати.

Олівер дійшов до рогу, обернувся і весело хитнув їй головою на прощання. Бабуся відповіла йому з усмішкою і, замкнувши за собою двері, подалась до своєї кімнати.

– Щонайбільше за двадцять хвилин він буде тут, – мовив містер Броунлоу, витягаючи з кишені годинника й кладучи його перед себе на стіл. – Тим часом уже зовсім стемніє.

– Невже ви справді гадаєте, що він вернеться? – спитав містер Грімвіг.

– А ви хіба не певні цього? – усміхнувся його друг.

Дух суперечності високо підніс свою голову в душі містера Грімвіга на цю хвилину, а переконана ухмілка містера Броунлоу ще дужче підструнчила його.

– Ні! – скрикнув містер Грімвіг і стукнув об стіл кулаком. – Ні, я цього не певен. На хлопчакові нове вбрання, під пахвою пака коштовних книжок, а в кишені п’ятифунтова банкнота. Він дремене до своїх старих товаришів-злодюг і насміється з вас. Щоб я з’їв свою голову, якщо цей хлопець повернеться сюди!

З цими словами він присунувся ближче до столу, і обидва приятелі заніміли в мовчазному чеканні.

Яку вагу надаємо ми своїм поглядам і з яким завзяттям і впертістю обстоюємо свої раптові, необачні і часом дуже помилкові висновки! Містер Грімвіг не був ані злим, ані бездушним, і йому було б дуже боляче, якби його достойного друга знову спіткало нове розчарування, але в цю хвилину він цілком серйозно й щиро бажав, щоб Олівер взагалі не повернувся додому.

Час спливав. Стемніло так, що ледве можна було розібрати знаки на циферблаті, а старі приятелі все мовчки сиділи за столом, не зводячи очей з годинника.

У темній їдальні паскудного шинку в найбруднішому закутку Малої Сефрон-Хіл, в гидкому підозрілому кишлі, де взимку цілий день блимав підсліпуватий газовий каганець, куди не зазирав улітку жоден промінь сонця, над жбаном і чаркою (від яких сильно тхнуло спиртом) сидів якийсь чоловік у плисовому сурдуті, коротких штанях, вовняних панчохах і невисоких чоботях; в особі його кожен досвідчений поліцейський агент був би одразу пізнав славнозвісного Вільяма Сайкса. Край ніг його лежав його кудлатий білий пес; пес кліпав своїми червоними закислими очима, немов підморгуючи своєму хазяїнові, й одночасно облизував свіжу рану на морді.

– Не крутися, стерво! – гаркнув нараз містер Сайкс.

Чи то думки його були такі глибокі, що кліпання очей собаки йому заважало, чи то ці гнітючі думки так напосіли на нього, що йому треба було якось відвести душу, бодай штурхнути чоботом безвинну тварину, – сказати не можу, але в кожному разі він боляче огрів свого пса і гидко вилаявся.