Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Скидай свої клейноди, я їх віддам Феджінові, щоб він тобі зберіг їх про свято, – сказав Чарлі, – сміх та й годі!

Бідний Олівер неохоче послухався, а містер Бетс з його вбранням під пахвою вийшов з кімнати і замкнув за собою двері.

Олівер залишився сам у цілковитій темряві.

Регіт Чарлі і голос Бетсі, що саме дуже вчасно завітала до господи і тепер обливала водою і відходжувала різними жіночими засобами свою подругу, могли б розігнати сон бодай найурівноваженішої, нічим не знервованої людини, але бідний Олівер стомився й ослаб, і незабаром заснув глибоким сном.

У загонистих мелодрамах на сцені водиться, щоб трагічні й комічні сцени чергувалися одна по одній, як ті червоні й білі смуги м’яса й сала в шинці.

Герой падає у в’язниці на в’язку соломи в кайданах, у путах, зломлений злигоднями, а зараз по тому в другій дії його вірний джура, що нічого не знає про долю свого пана, розважає глядачів жартівливою пісенькою. Серце зомліває, ми бачимо, як гордий жорстокий барон знущається над героїнею; чеснота й життя її стоять під загрозою; з кинджалом у руці вона воліє вмерти, ніж укрити себе неславою; і саме на ту мить, коли наше напруження досягає найвищої точки, дзеленчить дзвоник, і ми зненацька переносимось до блискучої зали в палаці, де сивоголовий сенешаль співає разом зі зграєю чудних васалів, перед якими гостинно розкриваються двері храмів і палаців і які вештаються без діла по всіх усюдах з веселими піснями та побрехеньками.

Нас вражають ці недоречні контрасти, але вони не такі неприродні, як це здається на перший погляд. Хіба в житті не буває ще раптовіших переходів від бенкетів до домовини, від жалоби до святкового строю, але різниця вся полягає в тому, що в житті ми активні дійові особи, а не пасивні глядачі. Сторонньому глядачеві здається, що мімічне життя сцени точиться непослідовно, і раптові вибухи почуттів і переживань у акторів здаються йому штучними й кумедними.

Таке несподіване чергування фактів і зненацька зміна часу й місця дії здавна освячені традиціями також і в книгах, і багато людей вважає це за доказ письменницького хисту автора; що ж до критиків, то для них найголовніше, щоб автор залишав своїх героїв у критичному стані наприкінці кожного розділу, – отоді він зугарний майстер!

Ця коротенька передмова може здатись зайвою; в такому разі хай читач зрозуміє її як натяк на те, що біограф збирається повернутися тим часом до рідного міста Олівера; хай дарує читач, але для цієї невеличкої подорожі є свої поважні причини, бо інакше його не запросили б туди помандрувати.

Одного ранку містер Бембль гордо вийшов за ворота притулку й поважним кроком пішов угору по Хай-стрит. Він був у всій силі й красі своєї службової величі: його трикутний капелюх і облямований брузументом сурдут пишно красувалися в ранішньому промінні сонця, а його дужа рука стискала патерицю з почуттям моці й сили. Голову свою містер Бембль тримав повсякчас дуже високо, але сьогодні вона коливалася ще вище, ніж звичайно. В очі йому лягла задума, вся істота його дихала піднесенням, і кожному спостережливому глядачеві було видно, що якісь глибокі, занадто глибокі для вислову ідеї рояться в його голові.

Містер Бембль не зупинився поговорити ні з одним крамарчуком, ні з одним робітником, яким він мав звичку дарувати кілька поблажливих слів під час своїх проходок. Сьогодні на їхні запобігливі поклони він відповідав лише порухом руки й мовчки простував уперед до тієї самої фарми, де місіс Менн з ніжною «парафіяльною» запопадливістю виховувала жебрацьких дітей.

– Сторож! Щоб на нього хвороба напала! – пробубоніла місіс Менн, почувши добре знаний стук у ворота. – Хто ж, як не він, припреться у таку ранню пору! – Містере Бембль, це ви – Боже, яка радість! Прошу, прошу до хати, сер!

Перше речення стосувалось до Сусанни, а радісні виклики – до містера Бембля; перше говорилося нагорі в кімнаті, а останнє вже біля хвіртки й у вітальні, куди господиня повела любого гостя.

– Місіс Менн, – мовив Бембль, не сідаючи просто, мов той мугир, а повільно й поважно спускаючись на крісло, – місіс Менн, добридень.

– Доброго здоров’ячка й надобридень вам, сер, – відповіла господиня, улесливо всміхаючись, – як ся маєте? Боронь боже, нічого лихого не скоїлось?

– Часом з квасом, порою з бідою, моя пані. Самі знаєте, парафіяльне життя не завжди солодке.