Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

На скептика Пронозу найшов якийсь романтично-розчулений настрій: може, міцний тютюн, чи то легкий хміль пива вколисали його душу, а може, це було просто природне почуття вигоди й незалежності, що охоплює кожну істоту, коли вона сидить у теплі за столом, із сигарою в зубах, бовтаючи безжурно однією ногою, а другу дозволяючи собі ваксувати чоботи, не турбуючись навіть про те, що колись доведеться роззуватись, і без згадок про цю неприємну процедуру в минулому, – не знаю, не можу сказати, але в кожному разі Проноза був розчулений. Він замислено дивився згори на Олівера, потім звів очі до стелі, зітхнув і мовив не то до себе, не то до Чарлі Бетса:

– Яка шкода, що він не «дбаха».

– Сам собі ворог, – відповів Чарлі.

Проноза знову зітхнув і набив люльку; кілька хвилин вони з Чарлі мовчки палили.

– Ти, мабуть, навіть не тямиш, що таке «дбаха», – понуро спитав Проноза.

– Ні, здається, знаю, – одказав Олівер, глянувши на нього. – Це значить зло… тобто ти хочеш сказати, що ти сам «дбаха», – вчасно схаменувся він.

– Так, я «дбаха» і нічим іншим не хотів би бути.

З цими словами містер Давкінс збив набакир капелюха й глянув на Чарлі так задиристо, ніби ось-ось вчепився б йому в чуприну, якби він тільки здумав йому заперечити.

– Так, я «дбаха», – повторив Проноза, – ми всі – я, Чарлі, Сайкс, Феджін, Нансі й Бетсі – ми всі і навіть Вовк – «дбахи», і він, може, найспритніший за всіх.

– Еге, цей ніколи не підведе, – додав Чарлі.

– Він не загавкотить на лаві свідків, щоб викрутитися самому, і не підведе товаришів, – хай його хоч ланцюгами прикрутять і півмісяця на воді й хлібі тримають, – провадив Проноза.

– Ніколи, – підтвердив Чарлі.

– Не пес, а нахідка! Як зуби на кожного чужого вищіряє, коли тому примандюриться заспівати або зареготатися під його носом. Як гарчить, як почує скрипку, як ненавидить усіх псів іншої породи! – вихваляв Вовка Проноза.

– Нестотно християнин, – згодився Чарлі.

Хлопець сказав це зовсім наївно, як найщиріший комплімент, але слова його мали ще інше, незрозуміле для нього самого значення: у пса містера Сайкса і багатьох леді й джентльменів, що претендують бути з голови до п’ят християнами, було справді дуже багато спільних рис.

– Так, так, це все гаразд, але це ж не стосується нашого малюка! – провадив обірвану розмову Проноза, для якого його фахові інтереси стояли завжди на головному місці.

– Слушно! – згодився Чарлі. – Чому ти кирпу гнеш? Чому не підеш до Феджіна?

– І не хочеш забагатіти? – додав усміхаючись Проноза.

– А там вийти у відставку, виїхати до свого маєтку й зажити по-панському, як я збираюся зробити на Миколи, коли рак свисне, – засміявся Чарлі.

– Мені це не подобається, – соромливо відповів Олівер, – мені хочеться, щоб мене відпустили на волю, геть звідціля.

– А Феджінові цього не хочеться, – відповів Чарлі.

Олівер знав це занадто добре, але, боячись висловлювати одвертіше свої побажання, він лише зітхнув і знову взявся до чобіт.

– Ти хочеш піти! – скрикнув Проноза. – Та ти з глузду з’їхав, чоловіче? Чи в тебе гідності власної немає? Невже ж ти згодився б залежати у всьому від своїх приятелів!

– Ет, не тороч казна-чого, бридня! – скрикнув Бетс, витягаючи з кишені кілька шовкових хусток і кидаючи їх до шухляди.

– Я б цього не міг, – гидливо скривив губи Проноза.

– Так, а покидати своїх приятелів у скрутну хвилю ти можеш? – усміхнувся Олівер.

– Ми зробили це заради Феджіна, – відповів Проноза, махнувши люлькою, – хорти знають, що ми з ним укупі, і якби ми тоді не дременули, вони були б пронюхали наш слід. Ось чому ми тебе покинули, правда, Чарлі?

Містер Бетс хитнув головою і хотів був щось сказати, але в цю хвилю згадав, як утікав Олівер, і так зареготався, що дим йому попав не туди, куди слід, і він хвилин із п’ять одкашлювався крізь сльози, плювався і тупотів ногами.

– Глянь, – свиснув Проноза, витягаючи з кишені повну жменю шилінгів і півпенсів. – Гуляй душа без кунтуша! Начхати мені, звідки вони взялися! Бери й край! Там, звідки я їх дістав, залишилося ще значно більше. І не заздрісно, не заздрісно тобі, бовдуре?

– Ти скажеш, що це нечесно, Олівере, і що за це його смикнуть за в’язи? – спитав Чарлі.

– Що? – здивувався Олівер.

– А ось поглянь, – відповів Чарлі. Він підняв догори один край своєї краватки і з легким хрипом звісив набік голову, пояснюючи цією красномовною пантомімою, що «смикнути за в’язи» означає те саме, що «повісити».