Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Одно слово – лукавий старий затягав хлопця в свої тенета. Він знав, що після тяжких дум на самоті й безпросвітної нудоти серед порожніх голих стін хлопчик буде радий якому завгодно живому товариству, він це знав і помалу вливав у його чисту душу отруту, що мала з часом заплямити й опоганити її навік.

Одного вогкого та темного вітряного вечора, загорнувши своє драгле тіло у довгий плащ і піднявши коміра по самі вуха, щоб затулити нижню частину лиця, Феджін виліз із своєї нори. Він зупинився на ґанкові, послухав, чи добре замкнули хлопці за ним двері, і, тільки коли їх кроки завмерли в глибині коридору, швидко зійшов зі сходів.

Дім, де перебував ув’язнений Олівер, був недалечко від Уайтчепля. Феджін зупинився на розі, підозріло озирнувся навколо, перейшов на другий бік і подався в напрямкові до Спіталфілду.

Грузька грязюка густо вкривала тротуари, чорний туман навис над вулицями, мрячив дрібний пронизливий дощ, і все здавалося холодним і липким. Ця погода була ніби навмисне створена для гулянок таких людців, як Феджін; він пробирався гидкою тінню попід стінами й ґанками будинків і здавався слизькою гадиною, що вилізла з околишньої темряви й сльоти й чатує на якусь ситу поживу. Він довго йшов вузькими темними вулицями, а біля Бетнель-Гріну круто звернув ліворуч і зник у лабіринті брудних убогих заулків, що вкривають густою сіткою цю тісно заселену частину Лондона.

Старий знав, очевидячки, добре цю місцевість, бо простував дуже впевнено вперед й ані разу не заплутався у темряві покручених заулків. Він уперто йшов ще кілька часу й нарешті звернув у темну вуличку, в кінці якої ледве-ледве блимав підсліпуватий ліхтар. Тут він постукав у двері якогось темного будинку і, прошепотівши кілька слів особі, що вийшла йому відчиняти, швидким кроком зійшов по знайомих сходах нагору і взявся за клямку. За дверима почулося собаче гарчання, а грубий чоловічий голос спитав: «Хто там?»

– Це, я, я, Біллі, соколику, – відповів Феджін, зазираючи до кімнати.

– То заходь, чого стовбичиш, – запросив його Сайкс, – чого гарчиш, тварюко? Хіба не пізнаєш сатану під плащем?

Собаку, видно, збило з пантелику вбрання старого, бо коли той скинув із себе плащ, він відійшов од дверей і замахав хвостом, немов показуючи гостеві, що радіє йому, наскільки здатен взагалі радіти.

– Здоров був, – мовив Сайкс.

– Здоров, здоров, соколику, – відповів гість, – ага, і Нансі тут! – Останні слова він промовив трохи зніяковіло: з того дня, як дівчина була заступилася за Олівера, він з нею ще не зустрічався і не був певний, як його стрінуть. Але острах його був, очевидячки, даремний: дівчина прийняла гостинно ноги із загородки, поставила їх на підлогу, трохи відсунулася й лаконічно запросила його присунутися до каміна, бо він, мабуть, змерз.

– Холодно, холодно, ясочко, – мовив Феджін, наставляючи до вогню свої задубілі пальці, – ох-ох, наче наскрізь пронизує, – додав він, хапаючись за бік.

– Ну, до твого серця без свердла не доберешся, – зауважив Сайкс. – Дай йому випити, Нансі. Чого витріщилась? Повертайся! Ач як труситься старе падло, мов той привид, – аж з душі верне дивитись.

Нансі хутко поставила на стіл пляшку (в шафі стояла їх ціла батарея), і Сайкс налив гостеві склянку сивухи.

– Красненько дякую, з мене вже годі, Біллі, – відставив Феджін склянку, ледве доторкнувшись до неї губами.

– Чи ба! Ти, бачу, боїшся, щоб ми тебе на той світ не запроторили? – мовив Сайкс і пильно глянув йому в вічі; потім схопив склянку, недбало вилив з неї горілку в попіл і налляв її для себе по самі вінця.

Поки хазяїн частував себе горілкою, старий озирався навколо не з цікавості, ні (він бував тут не раз), а тому, що був взагалі обачний і ніколи нікому не вірив. Це була дуже вбога, звичайнісінька робітнича кімната, і тільки речі, що лежали в шухлядах шафи, не могли належати простому робітникові; деяку підозру викликали також кілька грубезних ломак у кутку й кастет на стіні.

– Ну, готово, – мовив Сайкс, чмокаючи губами.

– До діла? – спитав старий.

– Звісно, кажи, що маєш.

– Я в справі тієї хатинки у Чертсі, знаєш, Біллі? – пошепки мовив Феджін, присовуючись до господаря.

– Мг… Ну?

– Ти ж знаєш, соколику, до чого я веду мову? Правда, він сам це знає, Нансі?

– Не знає, а може, не хоче знати, – усміхнувся Сайкс. – Ну, не коробся і говори як слід. Не крути хвостом, лисе, начебто не ти надумав цей грабунок! Ач який святий та божий! Ну, чого ти хочеш?