Франческо Петрарка: Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Справді, кожен новий день для смертного є або останнім, або ближчим до останнього за попередній! Замислись також, як соромно, що на тебе показують пальцем, що ти став предметом пересудів. Замислись, наскільки твоя поведінка суперечить твоїм віруванням. Замислись, скільки шкоди завдала та жінка твоїй душі, твоєму тілу і твоєму добробуту. Замислись, як багато ти потерпав через неї надаремно. Замислись, скільки разів випадало тобі терпіти глузування, презирство, зневагу. Замислись, скільки ніжних слів, скільки скарг, скільки сліз ти вилив намарно. Замислись, якою погордою часто відповідала вона на твої благання, а коли бувало зглянеться, які нетривалі бували ці милості – не помітніші за літній вітерець. Замислись, наскільки ти підніс її славу і наскільки вона принизила твоє життя; як ти дбав про її ім’я і як вона нехтувала твоїм станом. Замислись, наскільки через неї ти віддалився від любові до Бога і в які нещастя ти вскочив, що їх не називатиму, щоб бува хто випадково не підслухав. Замислись, скільком славним справам ти міг би віддавати сили, маючи з того більше і пожитку, і шани. Замислись, скільки маєш на руках праць незавершених, які довести до розуму було б набагато справедливіше, ніж ділити цей короткий проміжок часу на нерівні частини. Замислись, нарешті, чого ти прагнеш так палко? Це ти маєш обмислити уважно і ретельно, щоб, віддалившись, ти не виявився іще тісніше прив’язаним, як трапляється з багатьма, коли чари видимої вроди просочуються в душу крізь вузькі шпарини, а дія їх посилюється від хибно обраного засобу зцілення. Небагато є таких, хто, раз скуштувавши п’янкої отрути любострастя, знаходять у собі достатньо мужності, щоб зауважити оту мерзенність жіночого тіла, про яку я веду мову. Зваблена природою душа легко скочується туди, куди так довго її тягло. Щоб цього не сталося, доклади зусиль: жени від себе будь-які спомини давніх пристрастей, відкинь будь-які роздуми, що нагадують про минулі роки, і, як кажуть, розбий об камінь малих своїх, щоб, вирісши, вони тебе не повалили в прах. Водночас стукай у двері небесні з благочестивими промовами, втомлюй слух Всемогутнього побожними молитвами. Нехай не минає жоден твій день, жодна ніч без слізних благань, в надії, що Вседержитель, зглянувшись на тебе, покладе край тяжким стражданням. Ось як маєш чинити з усією обачністю; і якщо ти старанно дотримуватимешся цих настанов, сподіваюсь, тебе підтримає божественна сила, і відчуєш простягнуту до тебе правицю Спасителя. А нині, оскільки про одну твою недугу я сказав замало, як на гостроту твоєї потреби, але немало, як на обсяг часу, що маємо, перейдімо до іншої: одна залишається недуга, і від неї зараз я намагатимуся тебе зцілити.

Франческо

Зроби це, найлагідніший отче, бо хоч я від решти не зцілився, але відчуваю велике полегшення.

Августин

Ти понадміру прагнеш людської слави і безсмертя свого імені.

Франческо

Визнаю беззаперечно: у жоден спосіб не можу приборкати цієї жаги.

Августин

Тим часом варто остерігатися, щоб, загарливо домагаючись суєтного порожнього безсмертя, ти не закрив собі шляхи до безсмертя істинного.

Франческо

Серед решти, цього я теж боюсь; але сподіваюсь – зокрема від тебе – дізнатися, як цього уникнути, бо ти мені дав добрі засоби проти тяжчих недуг.

Августин

Жодна з решти твоїх вад не становить такої загрози, хоч, може, деякі огидніші. Однак що для тебе ота слава, така жадана? Скажи.

Франческо

Не знаю, якщо йдеться про визначення. Хіба не тобі вона більше знайома?

Августин

Тобі натомість знайоме слово, а суть слави, як випливає з твоїх вчинків, невідома, бо коли б ти знав її, то ніколи б не жадав так палко. Звісно, ти вважаєш її «почесним і далекосяжним поголосом про заслуги перед співгромадянами, чи вітчизною, чи цілим людським родом», як в одному місці стверджує Марк Туллій, або, як він же визначає її в іншому місці, «часто повторюваним поголосом комусь на похвалу». З обох визначень ти дізнаєшся, що слава – не що інше, як поголос. А чи знаєш ти, що таке поголос?

Франческо

Наразі нічого доладного не спадає на думку. Тож, аби не ляпнути абищо, волів би промовчати.

Августин

Принаймні розсудливо і скромно. В обговоренні предмета серйозного і неоднозначного слід зважувати не стільки – що сказати, скільки – про що промовчати: хвала за добре слово не переважить осуд за дурно хибне. А поголос, щоб ти знав, це чутки, що передаються загалом з вуст у вуста.