Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Коли вже випили та закусили як слід, каже Загайчик до свого кума:

— Підкріпили-сьмо ся, куме, дай боже здоровля кумі, а тепер гайда в дорогу!

— А то куди?

— А ви нічого не знаєте?

— Та як мені тут знати, коли я, виділи-сьте, мусив за поліцая збіговисько розганяти?

— А то я зараз вам повім. Сьогодні під церквою, потім, як стався той заколот з Марічкою, — ану, діти, біжіть надвір бавитись! — піп став закликати, аби піти на похорон Річинського. Чекайте, куме, я ще не скінчив. А люди, знайте, пам'ятають ще той випадок з Ільком Повішеним і щось не дуже-то радо… Не кажуть, що не підуть, але й охочих щось не видко. Бачить парох, що біда, та й каже: п'ятдесят сотиків на хлопа, а на бабу по сорок та обід у місті в Річинських, але каже, маєте мені організовано маширувати, як те військо.

— Я хотів би подивитись, як те бабське військо машируватиме, — замітив Филимон.

Мартинчук бровою не повів на цей жарт. Був злий.

— Воліли-сьте не розповідати мені, куме, цієї паскудної історії! Чисто зіпсували-сьте ми гумор! Чоловік собі гадає, що біда вже навчила трохи розуму наших людей, що вже, може, прозріли трохи, а вони тобі — за дурного півзлотого і обід з панських недоїдків підуть у свати до самого чорта. Я вам кажу: сьогодні в мене такий день, що воліли-сьте мені того і не казати…

— Тату, — обізвалась Марічка, що сиділа на порозі та жебоніла щось з наймолодшою Гафійкою, — я теж хочу на похорон.

Загайчика аж підкинуло на лаві.

— Такого я вже не сподівався почути в цій хаті. Та ви щойно… — він не докінчив, вихилив, що залишилося в чарці, закусив голіським зубком часнику.

— Куме, — поклав свою руку Петро на його жилаву. — Не думайте так, як ви думаєте, бо кривдите тим мене і мою дитину. Ви слухайте, що я вам буду казати. Видите, я тато її, а тепер щойно узнав, як вона тяжко переживала оту «Йосафату»… Не маю совісті заборонити їй… Хай власними очима подивиться на нього — мертвого. А щодо того, то не була б вона мені дочка, а я їй батько, якби вона сіла за той обід! Марічко, скажи перед вуйком, правду я кажу?

— Правду, тату.

Орест Білинський не мав наміру брати участь у похороні Річинського. По-перше, був якраз по вуха завантажений всілякими справами, а по-друге, що істотніше, не хотів саме під час похорону поновлювати своє знайомство з удовою небіжчика, якою у свій час був недовго, але щиро захоплений.

Адвокат Білинський відчував трохи докори совісті, що за три місяці перебування свого у Нашому не встиг нанести як годиться візиту Річинським, відкладаючи з дня на день цей товариський обов'язок.

Про смерть каноніка ходило стільки прерізних версій, що Орест Білинський зібрався на похорон, можна сказати, з цікавості. Бажаючи уникнути офіціального висловлювання співчуття вдові померлого, щоб не нагадувати про себе Олені за таких обставин, він вирішив триматись осторонь.

За час свого перебування в Нашому Орест Білинський тільки раз бачив Олену. Був і радий і засмучений тим, що вона не впізнала його. Олена хоч начебто й не дуже змінилася і, незважаючи на вік, зберегла дівочу тендітність, проте нічим не нагадувала те русоволосе дівчатко з лісництва, з яким думав колись поєднати свою долю.

Коли б вона не поспішила вийти за богослова Річинського, можливо, так би воно й було, але чи виграли б вони обоє від того — Орест Білинський сьогодні нічого певного не міг сказати.

Орест Білинський не поспішав з нанесенням свого візиту Річинським ще й тому, що відчував перед Оленою, єдиним у цьому новому місті свідком його юнацьких поривів, сором за свою моральну капітуляцію, хоч пані добродійка Річинська цілком певно не помітила б ні капітуляції, ні сорому.

Справа в тому, що змінився не Орест Білинський, а життя висунуло інші вимоги, і він, такий, як колись, на фоні нових вимог життя здавався б уже анахронізмом. Орест Білинський і сьогодні, як і тоді у Лісках, мав відвагу, хоч і не раз платився за неї, на біле (звичайно, не так заядло, не так безапеляційно!) не говорити чорне, а на чорне — біле, злодія не вихваляти як чесну людину, насильство не проголошувати справедливістю, шахрайство — правдою. Проте методи, якими він боровся проти зла, настільки застаріли, наскільки змінилося саме поняття цього слова.

Роль і завдання судді мінялися разом з політичним устроєм держави. Уряд Польщі, який в 1926 році, після травневого перевороту Пілсудського, чванькувато став називати себе урядом твердої руки, ввів не тільки адміністративні новини, але й нові методи політичної боротьби, спрямованої насамперед проти національних меншостей. Орест Білинський послухав голосу своєї совісті й пішов з посади судді раніше, ніж його за законом усунули б. З державної служби перейшов на приватну адвокатуру, обманюючи себе тим, що, мовляв, на цьому полі матиме більш вільну руку. Але невдовзі в своїй адвокатській практиці зустрівся він з новим юридичним гачком, оригінальним винаходом молодої Речі Посполитої, який теж входив у комплекс засобів закріплення влади твердої руки. Цей винахід складався тільки з трьох слів, але всеосяжність і гнучкість його були феноменальні. Ці три чародійні слівця звучали: «Суд має переконання». Це не була ані логіка аргументів, ані пряма мова фактів чи буква закону, а просто — переконання суддів, які нікому не були зобов'язані пояснювати, що саме породило їхнє переконання.