Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Катерина стоїть за спиною Олени і знаками питає Аркадія: «Де? Де, — показує жестом, — ключі?»

Аркадій, щасливий присутністю Олени, не реагує на ці знаки. Катерина не може більше опановувати себе. Обіймає Олену за плечі і тут же шепоче їй:

— Мамцю, десь пропали ключі від каси. Прошу спитати татка, де татко ключі діли.

Олена припадає до грудей хворого, кладучи його на постіль, сама падає лицем йому на груди:

— Татко відходить від нас, а їй… Їй ключі в голові. Аркадію, з ким ти мене залишаєш? Аркадію, я боюся сама, візьми мене з собою!..

Хворий складає пальці, як для благословення, і понад спиною Олени робить знак хреста у повітрі.

— У посуді з кропилом? — вмить якось інстинктом відгадує Катерина. — Так, татку?

Здорове око з-за Олениних кіс кліпає раз і вдруге.

Катерина мало що не спотикається об скулену Оленину постать. Посуд з кропилом стоїть на шафі. Катерина присуває до шафи крісло, всуває руку в посуд, і пальці її намацують метал. Обережно, щоб ключі не брязнули, затискує їх у кулаці і кладе до кишені халата.

Чи помітили що-небудь батько з матір'ю? Навряд. Вони так зайняті собою! Аркадієві, здається, зовсім полегшало. Він вільно орудує рукою. Навіть белькоче щось Олені на вухо. Катерина сама вже ладна повірити, що з батьком сталося чудо. Аркадій починає подавати знаки Катерині, щоб залишила його самого з Оленою. Прикладає пальці до вуст. Треба розуміти, що він гаряче молить виконати його бажання. Катерині жаль батька. У неї набігають сльози на очі, але при всіх своїх добрих почуттях до нього вона не може задовольнити його бажання. Мусить без свідків узнати, що є в касі.

— Мамо, — бере вона Олену за плече і насильно відводить від Аркадія, — татко просить, щоб ви вийшли з кімнати, щоб не дивились на його муки.

Олена хоче попрощатись з умираючим чоловіком, але Катерина не дає їй знову наблизитись до хворого. Ставши, як стіна, поміж Аркадієм і Оленою, вона злегка підштовхує матір до дверей і виводить з кімнати.

— Іду, іду… не штовхай мене, — схлипує Олена. Сльози потоком заливають їй обличчя, і від цього воно здається ще марнішим.

Тепер Катерина сам на сам з батьком. Перечекавши хвилину, вона поволі замикає двері. Ключі в кулаці. Почуває себе недобре. Відраза, що йде аж з глибини душі, отруює всю насолоду виграшу. Почуває себе так, начеб збиралася пограбувати труп.

Власне кажучи, з присутністю батька можна й не рахуватися. Проте не насмілюється відкривати каси на його очах. Бере крісло з високою спинкою і відгороджує ним Аркадія. Так і треба. Очі не бачитимуть, серце не болітиме.

Катерина чує власне дихання, коли з усієї в'язки ключів вибирає той, що, на її думку, повинен би підходити до каси. Не підійшов! Ні цей, ні другий, ні третій, ні четвертий, а всіх ключів у в'язці шість. На п'ятому ключі Катерина раптом усвідомлює, що в касі комбінований замок.

Лише знаючи комбінацію цифр і відповідно до їх числа натискаючи кнопку, можна відчинити дверцята.

Та яка, яка ж це цифра? Чи знає її ще хтось, крім Аркадія? Більш ніж певна, що ні. Та як видобути в батька секрет, коли він заплющив око і навіть дивитись не хоче на Катерину? Чи не гнівається, що вона відірвала від нього Олену? А якщо вона перепробує всі комбінації чотиризначної цифри. Подумала так і зразу ж зрозуміла, що це безглуздя. Така робота могла б коштувати їй усього життя і не увінчатися успіхом. Та хоч розуміла, що це наївно, проте розраховувала на щасливий випадок. Не переставала пробувати, по-різному добираючи цифри. Упріла до того, що сорочка прилипла до плечей, і все дарма! Немає іншої ради. Доведеться позвати слюсаря — спеціаліста по вогнетривких касах, а тоді вміст каси перестане бути секретом навіть для сторонньої людини. Більш злісного жарту не могла їй втяти доля.

Катерина, не усвідомлюючи, що робить, обгризає ніготь за нігтем. Ану, ще раз попробує щастя. І коли напружувала думку над черговим добором чисел, погляд її ковзнув по стертій гравіровці кільця, на яке були надіті ключі.

Цифра! Два, сім (або вісім), п'ять і три, або знову п'ять. Тремтливими пальцями спробувала перший варіант, і замок відскочив, як від чародійного «сезам».

Грошові банкноти, якісь папери, стоси акцій — все це злилося перед її очима в одну строкату пляму, що переливалася, як рідина.

Втомлена від надлюдського душевного напруження, Катерина, стуливши повіки, припала головою до паперів, як до плеча коханої людини. Запах банкнотів, що перейшли не через одну тисячу людських пальців, зовсім одурманив Катерину. Який це дурень сказав, що гроші без запаху? Гроші мають, стверджує Катерина, своєрідний, непідмінний запах.