Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Коли ці слова, сказані преспокійним, тихим голосом, відгукнулися лементом домашніх, Олена навдивовижу зберегла душевну рівновагу. Вона була певна, що професор просто хотів налякати її. Відома річ, що всі оті славнозвісні професори люблять залякувати людей. Це ж неможлива річ, щоб Аркадій міг умерти. Не може статися такої несправедливості, щоб він залишив її саме тепер, коли вона, нарешті, серцем об'єдналася з ним, зареклася ніколи вже не повертатися думками до минулого, тепер, коли дочки, може, найбільше потребують батьківської опіки й поради.

Вона скоріше повірить у можливість чуда, ніж у смерть такої життєрадісної, такої міцної тілом і душею людини, як Аркадій.

Хоч славнозвісний професор передбачав смерть у найближчі години, Аркадій промучився майже п'ять днів.

Дочки кожна по-своєму сприйняли це нещастя. Ольга плакала день і ніч. Сльози залишали мутні смужки по її кругловидому лиці. З підпухлими повіками вона здавалася ще повнішою. Проте лице її від безсонних ночей не втратило свого яблуневоцвітного кольору.

Ольга плакала тільки з причини батькової близької смерті. Плакала тому, що не встигла висловити батькові свого великого почуття до нього. Її глибока любов так і залишилася непоміченою ним. Плакала, що іноді свідомо не була з ним досить ніжною, а він не знав про це й завжди вважав її своєю доброю дитиною.

Було так, що Ольга почувала себе ображеною на батька, що він мало звертав на неї уваги. З Зонею возився тому, що та завжди була примхливою. Нелю боготворив за її вроду. Славу пестив, як наймолодшу. Катериною ж гордився, бо була подібною до нього… а для неї, Олі, не ставало вже ні часу, ні місця.

Тепер Ольга не могла дарувати собі, що сміла ображатися на батька. Раз було навіть так, що вона помстилася таткові, хоч він, вона зрозуміла це лише тепер, до всіх своїх дочок був однаково ласкавий, однаково добрий. Якось прийшов батько втомлений і почав шукати свої домашні туфлі. Ольга сиділа в кріслі, бачила, як батько став на коліна, щоб витягти туфлі з-під ліжка (Мариня, прибираючи, заштовхала їх під саму стіну), і зловтішалася: «А я тобі не допоможу. Хай твої улюблені дочечки подають тобі туфлі!»

Це було давно, ще в ранньому дитинстві.

І хоч Ольга безліч разів розкаялася у своїй недобрій поведінці, факт цей повернувся до неї свіжим і викликав новий приступ гіркого жалю.

Слава замкнулася в собі, як тюльпан з заходом сонця. Ні до кого не обзивається, не помітно, щоб плакала, снується тільки по кімнатах, бліда як привид. На Нелю, яка завжди мала слабкі нерви, напав якийсь незрозумілий страх. Вона стала лякатись присмерку, не може спокійно дивитись на гру тіней, боїться найменшого руху повітря в кімнаті. Здригається від будь-якого шелесту.

— Нелюся боїться здибатися з смертю, — каже Мариня. — Вона знає, що смерть хоч ніби й невидима, а завжди, не бійся, дає знати про себе, коли приходить по душу.

Зоня знаходить у собі силу репрезентувати на людях родину Річинських. Вона одягається з таким самим, якщо не з підвищеним шиком, з такою ж старанністю, як і раніше, закручує локони, ходить в кіно, затримується біля вітрин з галантереєю чи фотовиставкою.

Коли хто з знайомих запитує її, як здоров'я отця каноніка, вона зводить свої дугасті каштанові брови і питає в свою чергу, ніби не розуміючи, в чому справа:

— А що мало б бути з татковим здоров'ям?

Така відповідь може збентежити будь-кого.

— Та, — починає ніяковіти й виправдуватись цікавий, не радий сам, що пошився у дурні, — говорили люди, ніби отець канонік важко захворів, мало що не при смерті. Хтось казав, що ніби й професора викликали з Львова…

Зоня морщиться зневажливо. Плітки це все!

— Так, — додає, щоб не викликати недовір'я в правдивості своїх слів, — тому кілька днів на вічу в Калиниці таткові справді стало погано з-за браку свіжого повітря у приміщенні, але більше нічого. Дійсно, мама з першого переляку викликала навіть професора зі Львова. Професор оглянув татка і сказав, що даремно родина робила такі видатки.

— А, таки викликали лікаря зі Львова. Це, виходить, люди таки правду говорили?

— Це правда, і що з того? Що надзвичайного в тому, що викликали професора? Це тільки в нашому обивательському містечку люди такі провінціали, що за їх поняттям професора викликають тільки у смертельних випадках. А тепер таткові вже зовсім добре, і татко вибирається на курорт. Невідомо лише, що обере він для себе: Заліщики чи Косів.

— Слава богу, що отець канонік здоровий! Слава богу! А то люди вже бозна-що плескали язиками. І як почуватимуть себе ті, що плескали такі нісенітниці, коли зустрінуться колись віч-на-віч з отцем каноніком? Ех, люди, люди!..