Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Ільчисі здається, що земля захиталася під нею. От тобі й маєш! Не дівка Мартинчука обходить її, а її кров, її внук зачатий. Аби її кров мала валятись десь попід людськими плотами, а дітиська мали б його байстрюком дражнити?

— Коли має родити?

— Мамо, — притискається він лицем до її плеча, — це не те, що ви гадаєте. Вона не тяжка, але я вінок забрав у неї.

Ільчиха з полегшенням зітхає. Дмитро чує, як здіймаються і опадають мамині груди.

— Не вона перша, не вона остання, синку…

— Мамо, як ви можете таке говорити! Марічка — чесна дівчина, вона до мене нікого не знала й мене знати не хотіла, а я ходив за нею та скиглив, як той пес паршивий. А тепер що вона своєму чоловікові скаже? Він буде обзивати її останніми словами, а чим вона буде виправдовуватись перед ним? Мамко мої солодкі! — падає він перед нею на коліна в пилюку. — Робіть зі мною, що хочете. Хоч живим залишайте, хоч на шматки рубайте, хоч при собі тримайте, а хоч з хати проганяйте, я вас у всьому послухаю, але в цім однім не можу. Мій гонор, мій характер, моя совість не дозволяють мені робити таке з дівчиною. Це я вам кажу, і цілую вам коліна, і прошу вас: змилосердіться наді мною.

Ще перед часинкою зухвалий, він тепер лагідний, як покривджена дитина. Голос його не просить, а стелиться барвінком матері під ноги. Ільчисі обпікає серце кров'ю. Сліпий її син! Любов заступила йому очі, він не бачить далі, ніж від вечора до вечора. Але не треба цьому дивуватись. Треба тільки твердо настоювати на своєму та робити, як задумала.

— Синку, не приймай собі так до серця тугу за дівчиною… а за вінок заплатиш їй. Буде з чого…

— Мамо! Встидалися б, та встидалися б, мамо, коли вже не маєте бога в серці! — Стоїть перед матір'ю, злий, з розкуйовдженим волоссям, задиханий від обурення. — Зараз піду собі, тільки й бачитимете мене! Це я вам правду кажу, а тоді любуйтеся багацькими статками, раз вам так уже їх закортіло! Але потім аби-сьте не жалували та не банували за мною…

Ільчиха і собі встає. Зводиться поволі, грізно, ніби з землі виростає. Стає на ноги й ступає до Дмитра. Той стоїть як вкопаний.

— Підеш? — сичить до нього. — Більше не буду тебе бачити? Так знай: ти за ворота — і я за ворота! Отут присягаюся тобі, — тремтливими пальцями здіймає з шиї хрестик, що блищить до місяця, — на оцей хрест присягаюсь тобі: якщо ти підеш, я іду під ту вербу, де пруссаки повісили тата, і там повішуся на оцій крайці, що на мені.

— Мамо, візьміть свої слова назад!

— Не візьму, бо не можу. Бо як нагадаю, що хтось інший міг би на тому багатстві сидіти замість тебе, то почуваю, що можу з розуму вийти. Такі статки, такі статки!..

— Мамо, я ще раз вас прошу, — він знову біля її рук, біля її колін, — ще раз вас прошу, візьміть назад ці страшні слова! Ви хочете, щоб я життя собі відібрав?

— Роби, як знаєш, а я зроблю, як сказала…

Про що тут іще говорити? Похолодніло раптом. Може, це від того, що починає вже дніти?

— Іди, синку, під оборіг, засни трохи, а то село скоро пробудиться, і люди будуть дивуватись, чого це ми стоїмо з тобою, наче бездомні якісь.

Іде Дмитро, слухає матері, та йде, як п'яний. Заточується, хоч і краплини трунку не мав у роті. Не почуває в собі сили лізти по драбинці і падає тут же на землю, на суху кропиву, яку Ільчиха припасає на зиму для корівки.

«Спи», — просить його в думці мама, хоч добре знає, що не засне він уже до самого сходу сонця.

Сама відчиняє двері у хату. Дух горілки вдаряє їй у ніздрі Ільчиха іде просто перед образи і опускається на коліна.

— Слава тобі, господи, слава тобі!..

Прочитала сім оченашів і сім богородиць, щедро хреститься і тричі вибиває поклони, цілуючи запорошену землю.

Потім збирається до себе на постіль. З богом у неї порахунки закінчені.

Звичайні людські сльози заливають їй обличчя. Ільчиха дає їм волю. Плаче з великого щастя, що зустріло її дитину. Плаче з великого горя, що впало на її сина. Не може впоратись з тягарем, що звалився на її удовині плечі, тому розмовляє з покійним чоловіком, як з живим:

— Випросив ти, Ілечку, в бога такі достатки для нашої дитини, попроси ще, щоб наш Дмитрик забув свою любов і бодай терпіти міг біля себе ту, що йому сам господь посилає за жону. Зроби так, Ілечку, тату наш, щоб йому постіль з Доцею була мила, щоб Марічка втопила свій жаль до нього у глибокій річці, щоб забув її наш син, як забувають сни, а їй щоб послав бог добру долю, бо вона гречна та добра дівчина і не винна в тому, що ми бідні…

Цілувала в думках Марічку і плакала над нею та просила пробачення. Не один, а сто разів просила, щоб дівчина простила її. Не могла інакше. Господь бачить, що не могла. Могла взяти гріх на душу і життя собі відібрати, але таких статків, такого багатства випустити з рук не могла.