Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Та я навіть таке слухати не хочу! Пустіть мене, мамо, не тримайте!

Він зривається, хоче втекти від неї, але вона вчепилася обіруч за нього і примушує сісти поруч себе. Ільчиха знає, що коли він тепер вирветься з її рук, то, можливо, й тиждень, а то й більше до хати не навернеться. Тоді все пропаде. Розійдеться по селу чутка, що Курочка сам приходив сватати її сина за Доцьку, дука образиться і сподіване щастя, що його, може, покійний Ілько виблагав для її сина, розвіється, як туман по долині.

— А ти подумай, Дмитрику, подумай, синку.

— Мамо, якщо ви будете таке говорити, то я заткаю собі долонями вуха, а ви говоріть хоч до самого ранку, хай вас слухають оті дерева. Якщо ви випили, мамо, то йдіть проспіться, а завтра вам інакше стане в голові. Ви що — втопити наважились мене? Та я навіть не хочу сну марно тратити на таку пусту балачку!

Він знову хоче вирватись, але вона держиться його, як гріх душі.

— Ти мусиш мене вислухати, що я тобі говорю, бо я тобі мама, а ти кров моя. Сину, чи ти гадаєш, що я тобі ворог? Чи ти гадаєш, як я вже стара, то геть-чисто забула, що таке любов? Любов, дитино, то діамант на росі, що доти світиться, доки сонечко не припече. То пушок кульбаби, що доти радує око, доки вітрець повіє… Тобі здається, що коли ти тепер молодий та дужий та гориш любов'ю до Марічки, то завжди так буде? То тільки до полудня так, синку ти мій дорогий, а з полудня підуть сварки та злигодні, що сам себе проклинатимеш, що мами не послухав. Що ти собі гадаєш, синку? Любов — то така пані, сину, що любить достатки, добру страву, та пухову постіль, та багату одежу, та пошану поміж людьми. А хто сьогодні бідного шанує? А ти дивись, як у нас. Хати тобі не запишу, бо на хату маєш сестру. Старий Мартинчук теж тобі хати не дасть, бо на ту хату ще в нього не одна Марічка, а четверо їх. Від мене дістанеш осьмину городу і чвертку поля по моїй смерті, та і їй більше не дасть тато. З чого тут починати? Ні двора, ні кола, ні миски, ні ложки. А діти, Дмитрику? А діти? Ти ж знаєш, що чим більша бідність, тим більше дітей. Ти згадай, як я з вами намучилася. Чи знала я, що таке неділя-відпочинок? Люди повбираються файно та йдуть у церкву в неділю, а я вдаю, що в мене болить зуб, — підв'язуюся хустиною, бо в мої чоботи взулася Олена. Я про це ніколи не згадувала, ніколи не поминала вам, але дуже-дуже важко доводилося мені ростити вас! А ти подумай: мені ж і двадцяти семи ще не було, як пруссаки повісили тата. Може, і в мене могло пусте в голові бути, але я ні… Я всю свою силу, все своє здоров'я, всі свої молоді роки віддала вам, своїм дітям. Може, й мені тепер, бодай на старість, належиться щось від дітей. А тобі хіба не було б веселіше, коли б твоя мама на старість бодай не потребувала гарувати, як ота шкапа?

— Мамо, — нахиляється син до потрісканих материних рук, — я вас люблю і шаную. Я вас ще більше шаную і люблю за те, що ви залишилися з нами, малими, і дали собі раду та вивели нас у люди. Я на все згодний для вас. Все просіть у мене, але в тім однім не можу послухати вас, мамо! Вірте мені, мамко моя рідна, якби міг, то послухав би вас, але так зайшло, що не можу. Вмерти за вас можу, а послухати вас у цьому не можу.

— Синку ти мій, — обмацує Ільчиха його лице, — а якби я могла, то теж не вимагала б цього від тебе. Але знаю, що ти на старість, а ще не дай бог старість з довгою лежею, кісточки мої проклянеш у гробі, що не зуміла намовити тебе, коли ти ще був молодий та дурний. Подумай, синку, добре подумай…

— Йой мамо, що тут є думати?

Якби не про Марічку йшлося, а про когось іншого, то, може, й поступився б. Втопив би свою долю, аби тільки мамі було легше.

— Таж то Марічка, мамо! Я ж присягав їй до місяця, що не покину її, а вона повірила мені. Як же ж ви можете хотіти тепер від мене, щоб я ламав присягу?

Присяга? Ільчиха боїться кривоприсяги, як смерті. Фальшива присяга, кажуть, аж до третього коліна карає. Присяга… Та раптом її розум освітлює здорова думка: а чого їй боятися? Хіба дійсна та присяга, що складає її парубок дівці десь у вербах при місяці? Якби так кожна присяга, що її парубок дає дівчині, мала мститись, то всі чоловіки ходили б з повикручуваними ногами й руками.

— Ти навіть не говори таке слово — присяга, бо то не присяга. Аби присяга була дійсна, потрібно свічок та розп'яття. Вибий собі з голови присягу при місяці. Це ніц-а-ніц не варте!

— Мамо, не про присягу тут ідеться, а про моє слово. Мамо, — припадає він лицем до її плеча, як у дитинстві, — мені соромно вам про це говорити, але мушу тепер сказати… ми вже близькі з Марічкою… Яка совість була б у мене, якби я тепер покинув дівчину? Зіпсувати, забрати честь дівочу й покинути?