Ірина Вільде: Сестри Річинські. (Книга перша)

Для багатьох знайомих це була добра нагода скласти молодим свої поздоровлення, бо через тисняву у церкві не кожному вдалося виконати цей приємний товариський обов'язок.

Незадоволений ситуацією, Безбородько автоматично тис простягнуті йому руки і так само автоматично розтягував губи у вимушену усмішку, не дуже приглядаючись, кому належать ті руки.

Наостанку підійшов до нього високий, хоч дещо згорблений чоловік у модному англійському осінньому пальті і кепці з того самого матеріалу.

Безбородько впізнав Сулімана щойно тоді, коли той зняв кепку. По шкірі пана молодого морозцем пробігло обурення, підсилене ще й тією обставиною, що машина не з'явилась, а Суліман, на біду, був останній з тих, що поздоровляли. Аж тепер він справді приверне до себе загальну увагу! Це не тільки нахабство, а й спроба скомпрометувати зятя Річинських в очах нашівської еліти.

Та, побачивши, з якою грацією Катерина наставляє маклерові руку для поцілунку, Безбородько трохи прийшов до тями. «Вифрантився, — подумав про Сулімана, — старий злодій так, що не відрізниш його від решти товариства». Напевно, мало хто з публіки й пізнав його, а більшість прийняла за приїжджого гостя.

До церковних сходів під'їхала машина з букетом хризантем біля руля.

Пізніше Безбородько не міг пояснити собі, як це сталося, що, власне, Суліман був тим, хто відчинив їм дверцята машини, коли молоді під'їхали до будинку по вулиці Куліша.

І тут він!

Допомагаючи дружині зібрати шлюбний серпанок, аби не зачепився де, Безбородько, наче в нагороду за шанобливу вірність маклера, шепнув йому довірливо:

— Отже, Суліман, я зможу нарешті спокійно спати…

Суліман плямкнув губами.

— Так пан доктор думають? — запитав співучим протяжним голосом, що видався Безбородькові підозрілим.

— Ви що?

Страх, що блискавичним зигзагом пробіг по обличчі Безбородька, справив видиму приємність маклерові, але тут же він пожалів молодого і додав:

— Ну, хто видів спокійно спати біля молодої дружини? Перепрошую, що так нефортунно висловився.

— Пішли, — енергійно взяла Катерина Безбородька під руку. — Зроби, прошу тебе, усміхнене лице — на нас дивляться.

В останню хвилину Безбородько наважився запросити на весілля і пані Бровко. Коли по містечку розійшлася чутка, що Річинські дали тисячу доларів відступного за нове мешкання, пані Бровко дозволила Безбородькові перепросити себе. Вона була трохи ображена пізніми запросинами, але, щоб не порушувати давніх непорозумінь, після деякого вагання обіцяла прийти.

В день вінчання надіслала молодій парі коштовну, хоч трошки вже надщерблену, оригінальну японську вазу і, правда, невеличкий, зате дуже гарно оздоблений торт. Між домашніми навіть постала суперечка: дома печений чи замовлений у цукерні. Щодо шлюбних подарунків, то про них можна сказати одне: який гість, такий подарунок.

Отець Нестор встромив Катерині три сотні за пазуху і сказав:

— Сховай, щоб навіть чоловік не знав. Придадуться тобі, — потім подумав, нахилився до Катерини і докинув пошепки: — Двісті — шлюбний дарунок, а сотку — за пужално…

Доктор Гук формально не зробив подарунка, але оплатив таксі молодим і гостям, а це теж щось значить.

Тітка Клавда — мати пана молодого — подарувала молодій парі срібний сервіз на дванадцять осіб. Правда, сервіз вже трохи немодний, але срібло важке, багатопроцентове, і в цьому його вартість.

Отці духовні зробили подарунок тим, що нічого не взяли за шлюб. Мажарин, як це він має у звичці, ніяковіючи, бурмочучи щось під ніс, вручив Катерині книгу «Ідеальне подружжя» Ван де Вельде з відповідною присвятою.

Тітка Меланія подарувала молодим сувій льняного сільського полотна на простирала. Згодом, після вечері, коли придивилась добре до Мажарина, який, на її думку, мляво залицявся до Аврельці, підхопила молодого, покликала його набік і запитала поліційним тоном:

— Слухай, Фільку, а він напевне не жонатий? Щось не подобається мені його темперамент. Що то за кавалер, що поводить себе так мляво коло молодої, гарної дівчини? Я вже мислю собі, може, він жонатий до лиха?

— Та слово честі, що ні.

— А де ж він студіював? — І, не чекаючи відповіді Безбородька, торохтіла далі: — Бо у Празі, то шкода гадання. Скільки таких випадків було, що повернувся хлопець із студії з Чехословакії, оженився в ріднім краю, а за якийсь час валиться на голову Пепічка з дитиною…

— Тіточко, таж мій колега з Відня…

— То уважай, бо я його не знаю… я знаю тільки тебе, докторе. Аврельця, тепер можу тобі сказати, мала вже раз неприємність…