Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Мариню, хай Мариня заб'є ще одного індика. Не треба його пекти. Хай лежить у холодному… Ану ж хтось несподівано з рідні появиться в день весілля…

— Та я ще вчора казала нашій паннунці, що м'ясива замало, коли ж вона знає одне тільки: «Ощадно». Ет, не люблю таких, що по два рази одне й те саме їли б!

— Мариню! Мариня мусить звикати до того, що панна Катруся буде за три дні панею докторовою і треба їй честь віддати, — лагідно скартала Мариню Олена.

І як же ж добре зробили, що послухали Нестора і зарізали ще одного індика! Отець Нестор, якому ще не вивітрилися з голови офіцерські витівки, позичив собі костюм у Мажарина, бо з Безбородька був для нього і закороткий та заширокий, перебрався у цивільну і взяв собі у готелі «Брістоль» номер під прізвищем Нестеровський.

Що там витворяв, не дійшло до Річинських, бо все те діялось «при замкнених дверях», як висловилась Зоня. Вона й найбільше обурювалась поведінкою стрийка.

Олена, ба навіть Катерина не брали надто до серця чергової витівки Нестора:

— Не наш віз, не наш перевіз, хай туркоче, куди хоче…

Зоня не могла байдуже поставитись до цієї справи.

Ішлось не так про особу Нестора, як про авторитет прізвища Річинських.

— Як то не мій віз? Один з Річинських паплюжить родове прізвище, а ми дивимось на те спокійно?

— То коли б хоч дивились, — відгукнулась Слава, яку часто смішили Зонині теорії про родову честь, — ціла наша кривда в тому, що ми нічого не можемо бачити…

Та щось з Несторових витівок побачили чи, точніше, відчули на власній шкурі й вони.

За день перед вінчанням заїхали на подвір'я сани з стрийком Михасем, тіткою Меланією, дівчатами та прив'язаними позаду кузова валізками. Закутаний у жіночу хустку під шапкою Онуфрій на передку саней доповнював картину.

Катерина перша угляділа ту балагулу. Але замість, як годиться, вийти назустріч гостям, бігала по кімнатах

і питала кожного, хто попав на очі:

— Хто давав їм знати? Може, ти? Може, ти?

Ніхто нічого не знав. Тим часом Меланія і без запрошення злізла з саней, пообтрушувала з себе солому і з дівчатами та валізками всунулась у хату. Стрийко Михась, ніби відчуваючи, що тут щось не все гаразд, навмисне затримався біля коней.

— Добрий день! Добрий день! Ви, може, й не чекали нас сьогодні, але моїм паннам потрібно ще ондуляцію [199] Завивку (з пол.). зробити та купити квітів до сукень. Дівчата не знали, які сукенки брати з собою… темніші, ніби з огляду на жалобу в домі, чи ясні, як годиться на весілля… Онуфрію, занесіть валізки до покою… Я тобі дуже дякую, Гелюсю, за таке сердечне запрошення… Я все кажу, що свій як не заплаче, то бодай скривиться… Ще хто воно знає, як з тим женихом для Аврельці буде, але я тобі дуже вдячна, що ти і про мою дитину не забула. То товариш Філька, чи так? Уяви собі, то телеграма «експрес» ішла майже цілу добу… Чи той… нібито Аврельці… то тутешній чи приїжджий хто?

Олена не знала нічого ні про телеграму, ні про нареченого для Аврельці. Стомлена передвесільним клопотом (напередодні до другої ночі пекла пампухи), залякана потоком слів Меланії, відіслала її за виясненням до Безбородька.

Безбородько куштував вина з ванькирика з стрийком Нестором. Випили вже на брудершафт і тепер скріпляли цей знаменитий акт повторними чарками і повторними братерськими поцілунками, коли прискочила до них тітка Меланія. Перемерзла з дороги, з фіолетовим, як бриндуша [200] Квітка крокуса. носом, у старомодній сукні з стальками під шиєю, з претензійним чубчиком на високому зморшкуватому лобі, вона виглядала так кумедно, що обидва чоловіки приснули сміхом. На щастя, тітка Меланія сприйняла цей вибух сміху за привітальний туш для себе.

Меланія простягла обидві руки до Безбородька, але стрийко Нестор не дав тому промовити й слова:

— Мелясю, інтерес, як золото… Мені саме розповідав, пане добродію, Філько про того жениха для Аврельці… Мовчи, шмаркачу, коли старші говорять, пане добродію! — гримнув він роблено на Безбородька, коли той розтулив уста, щоб запитати тітку Меланію чи Нестора, про якого жениха мова. — Зараз… зараз… як він називається, Фільку?

— Хто? — спитав зовсім по-дурному Філько, щоб виграти час.

— Таж той жених для Аврельці, про якого ти мені, пане добродію, хвилинку тому розказував. Не пам'ятаєш уже. От голова… випив чарку і вже.

Меланія, яку цікавило інше, перебила:

— Як звати, так звати. Найважливіше, хто він і скільки йому років?

— Він, — на мить завагався Нестор, а потім випалив навмання. — Він… лікар… товариш Філька…