Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

На вулиці відразу ж з'явилася, буцім на шнурочку опустилася з неба, Маруська.

Розпалена, з нервовим сміхом, тут же стала демонструвати своє роздерте плаття. З пожвавленням, яке видавалося дуже невчасним на фоні загальної ситуації, стала голосно розповідати, як вона стрибала з вікна, як мало бракувало, щоб розбитись, як там на долі хтось схопив її в обійми, як посадив на землю, як спитав, звідки вона, як вона розповіла…

— Тихше, Марусю, тихше, на нас звертають увагу…

Біля Народного дому гарцювали на конях поліцаї. Нашівські міщани, які висипали на вулиці, щоб пройтись після богослужіння в церкві, зупинялися, допитуючись, що сталося: обікрали, побились чи, може, машина кого переїхала?

Заки Ольга з кузинами дійшла додому, у Річинських вже знали, що комуністи «напали» на збори, стріляли в людей, багато поранених, либонь, і трупи є.

Олена, яка чекала Ольгу напівжива, побачивши її цілою, зайшлась нервовим риданням. Довелося навіть попросити доктора Мажарина, щоб дав Олені краплі для заспокоєння. Він запевняв домашніх, що це нормальна нервова реакція.

Коли Олена заспокоїлась вже настільки, що почала розпитувати, як воно насправді там було, Маруська дала волю своїй фантазії. Розповідала вона з такимпожвавленням, з таким цікавим вимальовуванням деталей, що Слава нарешті сказала:

— Отож я дурна! Чого я не пішла з вами?

Домовились нічого не писати тітці Меланії про пригоди дочок. Проте на четвертий день Меланія вже була в Нашому.

На велике здивування всіх, вона пройнялась не так небезпекою, що загрожувала її дочкам, як тим, що у «Покутських вістях», де була вміщена невеличка нотатка про «черговий хуліганський напад комуністів», не було подано прізвищ «жертв». Тітка Меланія була впевнена, що у цей список попали б і її обидві дочки.

У всякому разі, Меланія закупила декілька примірників цього номера «Покутських вістей», як матеріал, який даватиме їй моральне право розповідати детально про активну участь її дочок в політично-громадському житті Нашого.

Оскільки мети досягнуто, Меланія забрала дочок додому. При від'їзді попередила Олену, що залишені продукти вони від'їдять під час карнавалу.

Бронко прорахувався, коли думав, що Філіпчук другого ж дня після похорону Річинського звільнить Олексу з роботи. Шеф не тільки не прогнав Олекси, але вів себе так, начеб йому нічого не відомо про випадок на вічу у Калиниці. А якщо, мовляв, і чув дещо одним вухом, то не надає тому жодного значення.

Гра ця виразно говорила, як ретельно готується Філіпчук до наскоку. Знаменне і те, що через кілька днів після смерті каноніка Філіпчук сам став за реал. Бронко не міг відгадати маневру шефа. Чи хоче він цим показати, що в нього, крім адміністративно-вождівських здібностей, є ще й спеціальність складача? Отож, мовляв, майте на увазі, сякі-такі, що місце звільненого я можу завжди сам заступити. Чи, прочувши про масове опрофспілкування працівників друкарень, він хоче начебто панібратськими стосунками задобрити «своїх людей», як він любив називати робітників.

У всякому разі, присутність шефа у цеху отруювала повітря. Люди втрачали не лише охоту до жартів, але й до розмов взагалі. Навіть сердега Пєрожек, який з таким професійним замилуванням розповідав про свої незліченні хвороби й найновіші методи їх лікування, тепер лише сопів, як напхана по дзюб качка.

Філіпчук пробує вряди-годи зав'язати нитку розмови з своїми людьми, але це йому не вдається. Вузлик щоразу уривається. Всі, крім Рудого, мовчать або спекуються чемностивим «так» чи «ні». Найбільше страждає від цієї ситуації Олекса Загайчик. Бронкові було до того жаль бідного хлопчиська, що він не раз мусив стримувати себе перед Філіпчуком, щоб не зірватись і передчасним вибухом не попсувати справи. Бронко знає, що від того випадку у Калиниці Загайчик день в день, з години на годину чекає, що шеф викличе його на розмову.

І це вичікування триває вже четвертий місяць.

Спітнілий, вимучений Олекса нагадує Бронкові приреченого на смерть, коли виконання вироку щоразу відкладається. Бронко пробував промовити до розуму Олекси: «Чого ти боїшся, хлопе? Бити тебе ніхто не буде». Відповідь була: «Я не боюсь буків». — «А схоче він тебе з роботи прогнати, ми, твої товариші, постанемо за тебе». — «Та я і не дуже стою за тією роботою. Жив до нього, житиму і без нього». — «А тоді якої холери трясеш штанами?»

Олекса мовчить. Він настільки простий у своїй чесності, що не заперечує. Бронко ламав собі голову над причиною страхів Олекси і не скоро дійшов би до неї, якби не допоміг Рудий. Цей мерзотник доти провокував Загайчика, доти щупав його з усіх боків, поки не нащупав слабкого місця: Олекса не вільний від забобону про загробне життя. І от з того часу, як тільки Філіпчук з цеху, починаються розповіді про духів. При тому сучий син прикидається, ніби він не Олексу має на думці, а власне, сам не може розібратись у цій спіритичній плутанині.