Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Прьльошу питати! — закликав його до порядку вже розлючений пан Костецький.

— А що я роблю! — огризнувся Бронко. — Хіба я не питаю? Але я зараз… ще одне питання, пане голово. Я хотів запитати, тобто хотів би знати, хто дав право нещасному доповідачеві…

— Прьльошу без епітетів! — аж схопився Костецький.

— …паплюжити український народ і називати його стадом баранів, ідіотів…

— Ганьба! Ганьба йому! — вибухнуло кілька голосів водночас, але Завадка попросив рукою спокою, і в залі притихло.

— …і тому подібних дурнів, коли саме українці поруч з росіянами… та будьте ж тихо! — прикусив він губу. — Коли українці взяли збудували соціалістичну…

Останнє слово «державу» присутнім довелося вже додумати, бо в залі знявся такий шум, що заглушив дальші Бронкові слова. Люди посхоплювались з своїх місць. Хто з цікавості, а хто з наміром видертися з цього пекла. З різних кутів залу почали продиратись до виходу хлопці з палицями, тримаючи їх високо понад головами, як емблеми своєї корпорації.

— Вони будуть зараз битись… я боюсь! — вп'ялась Аврельця пальцями в Олину руку, мовби кігтями. — Ходім звідціль… Я боюсь…

Ольга повернулась, щоб податись до виходу, але дорога туди вже була відрізана. Біля головних дверей стояв гурт чоловіків з палицями, які нікого не випускали.

— Ви не маєте слова… я… позбавлю вас слова!.. Позбавлю! — пирскав слиною Костецький і горнув до грудей руки, начеб відібране слово було щось на зразок кошика з яблуками, що його видирав Завадка.

Завадки вже не було на сцені. На його місці стояв юнак з буйною солом'яною чуприною. Хоч його не було чути, але з жестикуляції в бік Романика можна було здогадатись, що йому сподобалась відповідь тамтого.

Завадка тим часом стояв на імпровізованій з людських спин «трибуні» й далі питав. Завдяки здоровій горлянці (Ольга аж здивувалась: звідки у друкарського робітника такі здорові легені!), він перекрикував офіціального промовця, і тому з слів Бронка все ж таки можна було щось виловити для себе. Завадка запитував, але будував речення так, що в ньому була й відповідь. Наприклад, він питав, чи знає доповідач про те, що в заліщицькому так званому українському Мерано за урядовою статистикою щорічно вмирає сімдесят процентів українських немовлят? (Цю цифру Ольга почула виразно). Чи знають вони, що в Польщі (Ольга не дочула цифри)… людей кінчає самогубством з причин безробіття? А чи відомо, що сімдесят процентів проституток — це колишні звільнені з роботи? Чи відомо… Чи відомо…

Вже декілька разів його намагалися зіпхнути з «трибуни». Але «трибуна» відбивалась, і Завадка продовжував питати.

І тоді пролунав постріл. Ольга з неймовірною рівночасністю почула постріл і побачила, як Аврельця, скулившись, захиталась. Хтось з чоловіків підхопив і, немов дошку, спер її об лавку. Потім другий, а за ним третій постріл з протилежного кінця залу. Розлігся істеричний жіночий крик: «Ранили! Він вмирає!» Запах пороху рознісся по залу. З дзенькотом вилетіли десь шиби. В зал війнуло відразу свіжим повітрям. На сцену вискочив розкуйовджений Романик:

— Комуністи стріляють… Спасайтесь!..

Аврельця зціпила сині губи й закотила білки.

Ольга оглянулась на Маруську. Що з нею? Де вона?

Маруська зникла, як дим.

Дівчата з писком стовпились біля вікон. Хлопці одну за одною пересаджували їх через підвіконня. Можна припустити, що вони по той бік вікна падали комусь на руки. Біля дверей штурмували прохід.

Оля зі страхом дивилась, як там мовчки, істинно по-чоловічому приймають і віддають удари. З тієї рухливої мішанини спин і рук годі було взнати, чия бере. Середина зали була майже порожня. За вікном не вгавав поліцейський сюрчок.

Ольга була в такому стані, коли людина, приголомшена сильним враженням, психічно дубіє настільки, що не реагує вже на будь-які зовнішні прояви.

Вже не відчувала страху. Не турбувало її і те, що сталося з Маруською, а якось тупо думала про те, що все ж таки Аврельцю треба звідси винести. Але як?

А тут якраз нагодився Олег Березовий. Пізніше Ольга зрозуміла, що він сам був у поганій ситуації: включатись у бійку біля дверей не мав охоти, а вискакувати через вікно, яке за спільною німою угодою обох сторін було призначене для дівчат, йому не личило.

Випадок з Аврельцею надавав йому два козирі зразу: і виявити себе лицарем, і самому хитромудро вибратись з цієї колотнечі на світ божий.

— Панно Олю, я вам допоможу. Беріть її під руки… вона ще не зовсім зомліла… я чую по її диханню… Ходім… тягніть її. Я проведу вас поза куліси ходом для пожежників. Ходіть… ходіть…