Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Людський мурашник заворушився.

Хлопці, дівчата, діти, чи, як кажуть на Нашівці, бахорня, і навіть газди з батогами в руках — всі, хто тільки міг залишити віз і накуплене добро на ньому, подалися в бік катеринки.

— Ходім і ми туди, — потягнув Каминецький Бронка.

Нараз катеринка замовкла, а на возі поблизу неї став на весь зріст чоловік. Бронко опинився за кілька кроків від нього і мав змогу добре його розглянути. Був у селянській простій, із згрібного полотна [102] З грубого домотканого полотна. сорочці, хоч і в міських штанях. Без кашкета (у таку спеку!). Чорне лискуче волосся листком прилипло йому до чола. На землисто-брунатному, вкритому порохом обличчі, здавалося, тільки ясніли чорні чисті очі і великі, довгі, білі, як ріпа, зуби.

Чоловік широко розкарячив ноги і зробив рукою жест, мовби запрошував людей ближче згромадитися біля нього. Народ так і зрозумів його.

І він заговорив…

Не міг довго говорити, не міг складно добирати слово до слова, бо його час відмірювався секундами, і тому він викидав з себе голі думки, мовби лозунги, — але як! Бронко до того часу не чув і, мабуть, ніколи вже більше не почує такого промовця, хіба ще раз його самого!

Відпуст. Спасіння? Спасіння у вас самих. У вашій єдності. У вашій великій силі, люди. Загрожують попи страшним судом. Він і настане скоро. Тільки не бог з своїм штабом чинитиме над нами суд, а ми, мужики, над панами і попами. Пробуджується народна свідомість. Всюди. Всюди. Всюди. По забитих, курних селах. По закапелках великих міст. По майстернях. У підземеллях копалень! Всюди. Всюди. В нас тут. У корінній Польщі. У Франції. За морем! Піднімається і ступає велетень народ. Народ — господар цієї землі. І всього, що на ній. Зрозумійте, люди, що ви — незборима сила. Струсніть плечима і скиньте з себе паразита, що віками п'є вашу кров. Незабаром жнива. Тут. І на Поділлі. Будуть приїздити в наші околиці за женцями. Не йдіть жати за чотирнадцятий сніп. Організуйте страйкові комітети на місцях! Польський робітник, польський селянин, мазур з вами.

По руках осадників! Дрюччям женіть штрейкбрехерів з села. Розставляйте варти. Тримайте зв'язок село з селом. Не бійтеся нічого. Ще не збудована та тюрма, щоб вмістити весь народ.

Хтось, видно, подав йому знак, бо чоловік скочив з воза, не докінчивши думки. В ту ж мить зайшовся вереском поліцейський сюрчок. Зчинився переполох. Почали перекликатися поліцейські. Бронко сам впізнав одного тайняка [103] Агента поліції. що шулікою кидався поміж вози: де? Де той, що говорив? Де?

Ніхто не знав, ніхто не бачив, де й коли він зник. Такий помітний тим своїм землисто-брунатним обличчям і чистими очима — і пропав безслідно. Розтанув у натовпі.

Народ поглинув в себе разом з своїм диханням.

«Як би я хотів, — подумав тоді Бронко, — мати таку силу заворожувати людей, як цей чоловік».

— Хто це був? — запитав він у Каминецького по-дітвацькому, забувши про закон конспірації.

— Вечір. Ходім.

— Вечір? — перепитав Бронко, подумавши, що Каминецький назвав йому прізвище летючого агітатора.

Так він і залишився в серці і пам'яті Бронка товаришем Вечором. Вогник маяка. У кожну важку хвилину (і хто б запідозрив його в цьому!) звертається Бронко думками до товариша Вечора, як віруючий до свого патрона. І тепер, чекаючи на Каминецького, Бронко теж думав:

«Що б я дав, аби мати змогу зараз поговорити з вами, товаришу Вечір. Ви одні зрозуміли б мене. Але не розповідайте нікому, що я так по-бабськи марю вами. Бо засміють і будуть праві. Знаю, що будуть праві, але без романтики, без вогника маяка теж не можна, — правда?.. А ось і Каминецький іде».

Каминецький ішов у своїм рибацькім брилі з вудками на плечі. В одній руці ніс черевики, а в другій банку з черв'яками.

— Здоров, козаче. Затримали мене, тримала б їх лиха година. Слухай, хлопче, ти ані-ні не хочеш взятись за вудку?

— Нє-е…

— Хай буде і так. А я закину вудочку. А ти, між іншим, знаєш, що це неправда, ніби риба не має слуху? Ні, серйозно: вчені робили досліди і вияснили, що у риб діє умовний рефлекс. Вони, уяви собі, в означену пору припливали на звук гонга, бо звикли, що їх завжди годували… Ти чув, що комуністи вбили отця Річинського?

— Та щось тато говорив мені…

— Чекай, чекай хвильку… от тобі й на! Зірвалася! Так от, хлопче, нам з тобою треба зредагувати листівки… І ще цієї ночі мусиш видрукувати. Розумієш? Так і так: чорносотенська реакція разом з націоналістичними молодчиками пускається на чергову провокацію, щоб викликати з боку властей нові репресії на прогресивні організації… Треба буде ще сказати, що Річинського вбили не комуністи, а глум народу… Ясно?