Ірина Вільде: Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Згадую слова Марині і кажу до Севера:

— Мені здається, що я, на своє горе, тебе ніколи не забуду. Носитиму тебе у своїй пам'яті, навіть коли ти забудеш…

— Я ніколи не забуду тебе, Славо.

Стає сумно. Чи свідомий бодай, що каже неправду?

Прийде Емілія в ці кімнати. Ніколи не бачила я її фото. Не було цікаво. Тепер хочу поглянути. Север витягає з якоїсь лікарської книжки її фото.

— Вона тут не зовсім добре виглядає…

Нічого більше, але мені й цього досить. Це почуття солідарності з тією, наївний страх, аби вона не справила поганого враження на мене, означає, що він, власне, вже туди належить! Одразу покинула мене всяка цікавість. Проте одним оком глянула на фото. Емілія майже така, якою я собі уявляла. Горда, холодна, якась старомодна краса. Север сховав свій скарб у шухляду письмового столу. Мене пройняв холод. Чи від того, що я собі зовсім інакше уявляла нашу розлуку?

Цілі зграї слів, які тримала досі, ніби в клітці, мали тепер випурхнути і обсісти його. Щось кінчалось, і щось нове народжувалось.

Я кохаю його. Незалежно від того, що він такий безпорадний, такий мало чоловічий, — кохаю.

Колись мені здавалось, що якби прийшло до того, щоб ми мусили розлучитись, то я дам йому свою кров, а візьму собі його, аби не пускати його від себе у світ таким слабовільним.

А тепер здається щось зовсім інше, ніж я уявляла. Навіть біль мій проявляється не так, як я думала. Север дивиться стомлено на мене. Він так само позбавлений всякої надії, як і я.

— Тепер поїду я на студії…

— Тепер?

Бачу, що Север не може освоїтись з думкою, що мене тут не буде.

— Так, запишусь на останній триместр. Хочу попробувати своїх сил, щоб колись, як дійду до чогось, могла я з гордістю сказати: всім, що маю, завдячую тільки собі.

Натяк занадто виразний. Север з докором дивиться на мене.

— Ти так говориш, ніби я вже нічого не значу у твоєму житті.

Стаю недобра.

— Це правда, ти тільки теоретичне значення маєш ще для мене. Мені треба… — як ще тобі сказати? — інший клімат. Я інакше розумію життя і його вимоги. Чи ти не бачиш, які ми страшенно різні?

— А чи ти не бачиш, Славо, що я тільки з тобою досяг би чого-небудь у житті?

— Ви вже досягли, пане докторе. Маєте диплом і наречену.

Север одвертається обличчям до хати. Плечі опадають йому, як у старця. Кохані, безпомічні руки. Як хотілось би мені вас, власне, такими, як ви тепер, закинути на свої плечі і підтримати трохи, щоб ви знову могли наснажитись. Але ми не сміємо по-доброму розійтись. Я цього не хочу, це, власне, те, чого я боюсь. Мій біль, моє кохання має бути виключно моєю справою.

— Може, підемо завтра до кіно? — запитую якимось чужим, вульгарним голосом.

— До кіно?

— Зафондуйте мені кіно, потім підемо до цукерні, потім відпровадите мене до хати і постоїте зі мною під дверима моєї кімнати, а ще потім я заплачу за вами і вам буде сумно від того, що ви мені життя понівечили, — вибухаю сміхом і сама собі дивуюсь, яким природним виходить мій голос.

— Ні, — каже Север, збентежений моєю неприродною поведінкою, — це неможливе, щоб ти мала покинути мене, щоб я мав тебе в такий спосіб втратити.

Він стоїть мов заморожений. Чую, що в тій хвилині, яка лине над нашими головами, вирішується його й моя доля.

— Завтра, — каже згодом Север дуже серйозно, — завтра ополудні, як повернуся зі шпиталю, прийду до тебе і заберу тебе з собою на одну скелю, де ми ще ніколи не були. Там ти щось дізнаєшся.

Догадуюсь, що він рішився на остаточний крок: сказати правду Задорожному.

— Романтичне самогубство? — вдаю наївненьку.

— Ні, але ти знатимеш, як я тебе люблю. Завтра повинна вирішитись наша справа.

Але я не чекаю тієї хвилини у завтрашнім дні. Пакую щіточку до зубів, нічну сорочку, ще одну сукеночку і о пів на другу від'їжджаю в напрямі Львова. Маю на квиток і ще десять злотих, крім того. Вважаю, що цього, як на початок, досить. Вночі… вийду ще під двері Северової кімнати. Постою під ними, як жебрак, і може, заплачу тоді.

Я ж люблю його!

Але я не маю відваги довіритись йому на таку довгу дорогу, якою повинне бути життя.

Він не з тих, з якими можна б втрачати і наново здобувати.

Він не з будівничих, навіть не з віруючих.

Мамі напишу записку. Йому — й того ні. Мушу тікати від нього, бо надто грузну в ньому.

Ми вже попрощались були, коли я тихенько покликала його до себе:

— Север!

Вернувся, став проти мене. Я нахилилась до його грудей.

— Дай ще понюхати тебе, коханий. Ніщо мені так не нагадує людей, як їхній запах…