Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Можете йти додому.

Дома пані заламує руки над Дарчиною двійкою і бідкається, може, з годину.

«Вона, напевно, трохи вдає, бо ж не може бути, щоб вона брала собі так до серця мою двійку», — не зовсім довіряє цим скиглінням Дарка.

Надвечір (як зв'язані вони всі між собою, мов дроти телеграфні!) приходить Орест Циганюк. Дарка глянула на те широке, забарвлене морозом обличчя і застигла.

Циганюк в доброму настрої. Він жартує з Лідкою, повторюючи якісь слова про неї, сказані Івасюком з сьомого класу. Івасюк — це Лідчин зачарований край. Тому вона за всяку ціну хоче знати, при якій нагоді зайшла балачка про її особу та якими словами (але дослівно) сказав Івасюк те про неї.

— Слухай, я все розповім тобі… слово в слово… Але ти мусиш щось і для мене зробити…

— Дарка свідок, що зроблю все, що захочеш!

— Слухай, я хочу, щоб ти вийшла з кімнати і залишила мене на півгодини сам на сам з панною Даркою.

Лідка пристає (напевно, уявляла собі, що вимога Ореста буде більша!), але при цьому сміється в кулак з дурного Ореста. Як він дав обкрутити себе! Таж оте Дарчище поза Данком світа не бачить! Так і треба тому Циганюкові!

Коли залишаються вдвох, Дарці здається, що її серце обірвалося і підскочило під саме горло. Вона знає, про що буде з нею розмовляти Циганюк. Підсвідомо чекає похвали від нього за її сміливий вчинок.

Та голос Ореста спокійний. Звичайний. Можна думати, що він купив собі Дарку і тепер розпоряджається нею, як йому заманеться.

— Мені згадувала про вас Наталка. Добре. Тепер слухайте: не треба, певно, попереджувати вас, що це таємниця. Маємо ходити на наші і ці спільні для всіх гімназій репетиції до останньої хвилини. Слухайте, чого ви дивитесь у вікно? Ви розумієте, що я вам говорю? Слухайте, навіть у день концерту маємо прийти всі гарно одягнені

і разом з усіма вийти на сцену. Аж як диригент дасть знак заспівати привіт міністрові, тоді виступить один з нас і голосно на весь зал скаже, що українська молодь не співатиме привіту для міністра… Бачите, для такого виступу ми мусимо мати більшість за собою. Решта… оті непевні, не повинні нічого знати… Після такого скандалу, напевно, не скажуть нам голосувати, хто за міністра, а хто проти нього. Нам треба, щоб кільканадцять міцних грудей гуркнуло: «Ганьба!» Мені говорила Наталка, що з вас не бозна-яка співачка.

Дарка почервоніла.

— Це нічого… тут не йдеться про голос. Вас люблять у класі, і ви можете мати деякий вплив на настрої в класі… Я ще про це поговорю з вами. Поки що є важливіша справа… Мені говорила Наталка, що ви близько знайомі з Данилюком. Ви, здається, з одного села? Те, що він співає у хорі, — дрібниця, але він грає в цьому симфонічному оркестрі. З ним тяжка справа… Впертий, а при цьому пишається своїм музичним талантом. І вхопився за цю нагоду, щоб відзначитися. Ми вже з усіх боків підходили до нього, але не можемо нічого з ним зробити. А ми мусимо його перетягти на свій бік. І от Наталка сказала, що коли він вас не послуха, то вже нікого. Слухайте, ви повинні переконати цього осла…

Дарка мусить зібратися з думками.

«Чекай… чекай… зразу всіх з гімназії, мабуть, не проженуть… Може, тільки того, хто вигукне цю заяву. Може, повиловлюють лише організаторів… У тому симфонічному оркестрі, чи як його назвав Циганюк, тільки два українці. Коли вони не з'являться… ці два… єдині з усіх українців… то ж це так зрозуміло… так безсумнівно, що їх на другий день проженуть з усіх шкіл в Румунії. Так треба сказати собі ясно… І Данка проженуть з гімназії… І цьому повинна допомогти вона, Дарка».

— Займетеся Данилюком?

В цього Циганюка мова складається тільки з двох слів: «так» або «ні».

— Гаразд, — каже Дарка, бо що ж їй сказати? Водночас думає з гірким усвідомленням: «Тепер я підписала власноручно смертний вирок для Данка».

Циганюк зробив своє, і нема йому чого сидіти довше та дивитися на Дарку.

А де ж ті підбадьорюючі слова? Чому Орест не хоче одурманити її трохи цими високими словами? Чому має вона виконувати ці страшні доручення так нетверезо?

Циганюк береться вже за клямку, щоб відчинити двері до сусідньої кімнати, коли знічев'я наче пригадав собі щось (а може, тільки вдав, що пригадав), повернув голову:

— А взагалі все це не те, що треба…

Дарчині очі міняють свою форму, начеб сам страх у власній особі став перед ними. Стільки небезпеки, жертви, риску — і це ще «не те, що треба».

Циганюк, наче не помічаючи збентеження Дарки, ні з того ні з сього раптом зацікавився попільничкою на столі, що являла собою хлопця з кошичком на плечах.