Ірина Вільде - Повнолітні діти

«Найважливіше — це ті зауваження… отой неспокій за мене. А Славочка і бабуся — це тільки квітка для прикраси».

Дарці стає холодно, хоч обличчя в неї пашить.

Пані дивиться на Дарку, а потім питає:

— Чи ви часом не хворі, панно Дарусю? Щось таке, наче у вас лихоманка…

— Та, може, це грип? Може, тиф?! — не знати чи всерйоз, чи в жарт вигукує Лідка. Дарка досить нечемно відмовляється од чаю, аспірину і термометра. Нічого їй не треба! Нічого їй не бракує, але й нічого їй не допоможе!

Міці Коляска, так, як було передбачено, повертається до школи через тиждень після учительської конференції. Приходить тиха, сумирна і покаяна. Клас вітає її щонайменше як героя, який переможно повернувся з бою.

— Ур-ра! Слава! Ур-ра!

— Ти будеш його перепрошувати? — питається Косован, яка любить, коли в класі щось стається, і відразу подає звістку: — Дівчата! Слухайте, дівчата, вона буде його перепрошувати!

Міці мусить їх розчарувати:

— Ви так радієте, аж мені прикро, що я мушу вас розчарувати. Нічого з цього не вийде. Татко вже перепросив його за мене… Але… Дітоньки, тихо! Я вас прошу… Він сказав, що все ж я повинна попросити в нього пробачення перед класом… Умовлено вже, що він мене зараз же прожене, але так треба… Добре, що прожене, бо якби довелося мені говорити якусь промову, то я не знаю… Я або задихнулася б від сміху, або його апоплексія вдарила б…

Вистава вдається знаменито. Коляска ледве розкриває рот: «Я дуже перепрошую, па…», як Мірчук з такою скаженістю гонить її від себе, що Коляска аж ніс морщить: мовляв, поволі, цього у програмі не було.

Тільки Мірчук вийшов з класу (аж посинів від злості), Коляска стала на його місце на підвищенні, піднімаючи вгору обидві руки:

— Слава богу! Тепер я маю знову вільні руки… до чергової конференції…

Дарці доводиться хіба школу покинути через ті страшні німі очі Оріховської. Зморшка між бровами у цієї дівчини вирисовується зовсім чітко. Таємниця, так ретельно бережена, так недоступно захована в цих вузьких, безкровних вустах, продирається тепер зовсім явно через оту рисочку між бровами. Дарка не може голови повернути, щоб її очі не наразилися на очі-ножі Оріховської. Та вже не чекає, а вимагає відповіді.

Дарка проситься в неї очима:

«Я скажу «так», напевно, я це зроблю. Хіба я можу інакше? Але дайте мені ще трохи часу. Нехай я звикну, нехай зживуся з цією небезпекою. Нехай ще часом, хоч би у сні, мені здається, що нічого не загрожує ні йому, ні мені. Я прошу тебе, не дивись так на мене… я у ваших руках і скажу та зроблю так, як ви хочете, але ще… ще… тільки до завтра».

Те відкладене «завтра» повторюється кілька разів і наче зупиняється. Еге ж. Оріховська перестає різати її очима.

Потім приходить четвер, і Дарки ніхто не запрошує на зібрання. Тепер Дарка шукає очей Оріховської, але вони не дивляться на Дарку, а як погляне часом на неї Наталка, то як на малоцікавий предмет. Стефа повертає своєю гарною голівкою, мов соняшник. З тією різницею, що соняшник повертається за сонцем, а Стефа крутить головою, щоб не зустрітися з очима Дарки.

Дарку кидає в новий жар:

«Господи, за кого вони мене мають! Таж прийдіть, накажіть — я піду з вами, тільки не давайте так самій вирішувати ці важливі справи. Хай хоч моїй бідній мамі здається, що це ви втягли мене туди, але ж ви знаєте, що я добровільно піду за вами і з вами…»

Але вони не приходять. Минає день, два, тиждень, другий, третій, а вони не наближаються. Тим часом час летить, як безголовий їздець.

Дарка та, мабуть, і весь клас незчулися, як опиняються перед новим календарним роком — перед новими кованими воротами, куди можна дістатися через дуже небезпечну кладку: останню кваліфікаційну конференцію.

Ах, це страшний час у школі. Навіть ті, що давно вже закінчили школу, не згадують цей час майже ніколи, і ось так знічев'я прокидається віра у свою щасливу зірку. Учитель української мови Івасюк, коли заходить мова про піврічні свідоцтва, каже про Дарку:

— Бачите, перший рік у школі, а як гарно дає собі раду. — Потім ще додає звичайно: — Можете взяти собі Попович за приклад, Підгірська (або Коляска, залежно від настрою).

Дарці не тільки приємно слухати такі похвали. Вона черпає з них бадьорість, яка потрібна їй тепер більше ніж будь-коли.

Оріховська, коли Івасюк починає вихваляти Дарку, робить один беззвучний порух устами, і Дарка читає з нього виразно: «Дурні тільки радіють таким дешевим похвалам».

Та як же тут не радіти, коли вчитель Порхавка собі: