Ірина Вільде - Повнолітні діти

Дарка насторожується: вони розмовляють по-німецькому. Тепер щось відповідає дівчина. Та це ж дочка префекта! Не хто інший, як Лучіка Джорджеску.

Як вона говорить по-німецькому! В сто разів гірше за Дарку!

Дарка підожде, поки вони розійдуться. Адже Лучіка не живе в тій самій дільниці міста, що Данко. Лучіка бере ноти під пахву і простягає Данкові руку у яскравій рукавичці.

Данко (звідки він може знати, що тут, за його плечима, чекає на нього Дарка?) зовсім не квапиться, щоб стиснути цю руку в рукавичці та піти собі геть. Він показує дочці префекта свої гарні зуби і щось каже. Мороз вбиває по дорозі його слова, вони не доходять до Дарки. Проте й дурний догадався б, що він просить у цієї румунки дозволу провести її додому. Лучіка заперечує помахом руки. Очевидно, що їй бракує слів і вона рухами допомагає собі. Але таке заперечення — це все одно що запрошення. Вона показує йому щось на пальцях, з чого вони обоє сміються, і ось… ось… вона віддає свої ноти йому.

Дарка чекає ще якусь хвилину, набирає сил і… йде додому. Дуже повільно, хоч замерзла на варті і тепер слід би їй гнати, як коневі. Та хіба тепер не однаково? Не однаково, коли б навіть захворіти запаленням легенів і вмерти?

Страшні думки добираються до її серця: оце Лучіка! Оце дочка самого префекта! Оце та румунка!

Згодом думки, збурені першим вибухом, трохи втихомирюються. Дарка вмить бачить, як ця Лучіка вивчає німецьку мову, як стає панною, майже дамою, як закінчує гімназію, вступає до університету, щораз вище… щораз вище пнеться на крилах того метелика, що в неї на грудях.

Господи! А їй судилося вилетіти з п'ятого класу, замкнути собі раз назавжди ворота до університету, стояти на одній точці і нидіти десь там, у селі, тоді… тоді… коли ці двоє носитимуть студентські шапочки і стрічки на грудях. Ні! Ні! Цьому не бути!

Нехай Орест перестане її вітати. Нехай заборонить робити це всім у гімназії. Нехай ім'я передають собі на чорній картці з рук до рук, вона не буде втручатися до цієї справи так, як від неї вимагають. Не докладе рук до неї, бо вона має таке саме право на життя, як Данко, як ця дочка префекта.

— Поговорила ти про цю важливу справу з Данилюком? — цікавиться дома Лідка.

Дарка дивиться на неї, мов не зрозуміла її.

— Я питаюся тебе, чи ти поговорила з Данком про те, знаєш, про те важливе?

Дарка ховає обличчя, мов птах голівку під крильце, і каже те, що в жодному разі не може відноситися до Лідки:

— Якби тут була моя мама… вона порадила б мені… вона сказала б мені, що робити, що діяти… А так я не знаю… не знаю, що з того вийде…

У школі Дарка на кожному кроці зустрічається з запитливим поглядом Оріховської. Стефа посміхається до Дарки, але не підходить до її парти, як і раніше. Дарка знає, що це натиск на неї, щоб вона нарешті дала відповідь Циганюкові. Очі Оріховської так сторожко слідкують за Даркою, що немає сумніву: вона чекає від неї позитивної відповіді. Серце може тріснути з болю, мама може вмерти з розпуки, а вона… мусить зробити так, як від неї вимагають.

Чекайте! Чекайте, люди добрі! Вони, ці всі Оріховські, ці Циганюки, заворожили, отруїли її, загіпнотизували, зробили з неї щось таке, еге, щось таке, що вона тепер сама хоче цього нещастя.

Це тільки говориться, це тільки таке виправдання для себе, що її примушують. Ні, зовсім ні! Це вона сама, отруєна зсередини, наставляє голову під кулі…

Тут знову, як шпилька в серце, — дивний лист від мами. Передчуває щось мама! Бачить на віддалі! Може, вона вміє чути з Веренчанки те, що мовиться в Чернівцях? Чому це мамин лист тремтить від незрозумілого неспокою? Нехай Дарка бережеться! («Перед ким? Перед чим?») Про це нема згадки в листі. Але кожне слово в цьому дивному листі — це дотик дбайливої маминої руки до Дарчиної голови. Нехай доня вчиться! Наближається півріччя. Це ж буде перше Дарчине свідоцтво. Так, але це буде свідоцтво не тільки з шкільних предметів. Це буде разом з тим свідоцтво витримки, пильності і життєздатності. Так, донечко! В житті ще доведеться стати не перед одним іспитом, боротися ще не за одно свідоцтво. Нехай це перше свідоцтво буде вдале. Далі — жменька теплих слів про Славочку, про бабусю та знайомих. Славочка вже сміється. Мама мусила їй нігтики пообтинати, бо дряпається ними, як маленьке тигренятко. Хто б таке сказав! Бабуся простудилася і була трохи хвора. Тепер уже легше. Минулої неділі заходила до мами панна Софійка. Мама сама нікуди не виходить: руки й ноги зв'язані цим тигреням. Дарка повертає лист у своїх пальцях, крутить ним на всі боки і міркує собі: