Ірина Вільде - Повнолітні діти

Чому татко? Хто казав, що татко? Ну, так, і татко також.

Адже не хто інший, як татко, оповідав комусь, як-от давно, ще перед світовою війною, два дні і дві ночі воювала купка учителів на одних зборах за один лише прикметник «братерський» у привітальній телеграмі до росіян з нагоди святкування якогось національного ювілею. Публіка поділилася на два табори. Одні стояли за братерство між слов'янами і за сміливість прилюдно визнати це, інші вважали, що Росія — це відвічний ворог австро-угорської монархії і переслати з офіційних зборів братерський привіт росіянам — це рівнозначно образі цісаря і короля Австро-Угорщини.

Два дні і дві ночі, як розказував татко, тривали збори. Прихильники одного й другого табору зміняли своїх однодумців, як солдатів на вахті, ті перепочивали годину й ішли зміняти тих, що залишились у залі. Нарешті все ж таки перемогли слов'янофіли, на боці яких був і татко.

— Зараз повернуться батьки Наталки, — хтось говорить надто голосно, і тому Дарка думає, що це стосується спеціально її, — вони нічого не мають проти, коли ми трохи заспіваємо і пограємо в їх хаті…

А все ж таки Данко не належить до них. Він зовсім щось інше. Йому, певно, однаково буде: житиме чи загине навіки українська мова, українська культура на Північній Буковині.

І вперше в житті відчуває Дарка щось подібне на сором, що Данко, той понад усіх і понад усе Данко, є причиною не її гордості, як досі бувало, а причиною глибокого клопоту, майже сорому.

І коли ні з того ні з сього починають співати й грати на гітарах, коли той самий Циганюк дістає десь з-під ліжка скрипку, у Дарки таке враження, ніби в засніжених небесах раптом вдарив грім.

Дарка не знає, куди ці батьки ходили і звідки повертаються. Її — дарма що немузикальне вухо — вражає блазнювата, не до ладу музика, ці розтулені вуста, ще хвилину тому такі багатомовні своєю мовчанкою. Дарка не може перенести цього і тому шепоче Оріховській:

— Я вже піду додому, Наталко… я… Мені здається, що я не маю тут чого шукати…

— Як хочеш, можеш іти вже, — досить байдуже відповідає Наталка.

Цей дім, видно, не має звичаю затримувати гостей. Проте Стефа Сидір довірливо обіймає Дарку за шию.

— Чого ти така ще наївна? Старі Оріховські ніби не знають, чого ми тут сходимося… Але якби щось, то їх не було дома, коли ми сходилися тут… А забавитися дітям, говорять вони сусідам, ніколи не забороняють…

Тоді Циганюк (от тобі ще раз, як одна хвилина може змінити людину!) відкладає обережно скрипку і запитує Дарку:

— Чи ви не заперечуєте, щоб я вас до хати провів?

Чи Дарка заперечує? Треба б насамперед запитати, чи Дарка взагалі має тут якесь слово, коли замість неї вже поспішила відповісти Стефа:

— Добре! Проведіть Дарку… Та й можемо розходитися поволі… Співайте. Ну, «На кедровім мості»!

Циганюк сходить перший по сходах (Данко ніколи так не зробив би!), а Дарка за ним. Дарка думає собі: «Якби я ще курку під пахвою мала, то тоді зовсім мали б вигляд, як пара газдів, що йдуть у куми».

Як можна жити у місті і таким невихованим бути? І чого тут дивуватися Івонкові Рахміструкові, який прийшов з села до міста?

— Де ви живете? — цікавиться Циганюк.

— На Руській.

— Ага!

Аж десь після якихось п'ятьох чи, може, навіть сімох хвилин нудної та смішної ходи знову озивається Орест Циганюк (голос у нього повільний, аж лінивий):

— Слухайте (навіть без «товаришко»), яка ваша думка… про участь нашої гімназії у цьому святі на честь міністра?

— Я… я хотіла б, щоб наша гімназія виграла, хочу сказати, щоб вийшла перша, — намагається так відповісти Дарка, щоб це сподобалося такому, як Циганюк. Для обох ясно, що під словом «наша» Дарка розуміє обидві, чоловічу й жіночу, українські гімназії.

— Слухайте, — тягне ліниво Циганюк, — і ви за те, щоб наша гімназія співала на честь того слов'яножера?

Дарка ніяковіє. Може, це тільки провокація з боку Циганюка? Дарка мала нагоду під час свого першого візиту, тоді, у тітки Іванчукової, переконатися, як Циганюк пишається рідною мовою. Невже ж тепер, коли рідна пісня має нагоду вибитися на перше місце по всьому королівстві, невже ж він… Ні, не може бути… Це він тільки так бере її, селючку, на штучки. Просто випробувати хоче.

— Так, я за те, — заявляє впевнено Дарка. — Я хотіла б, щоб наша пісня прозвучала на весь світ, щоб сам король почув її!

Ці слова проти її волі виходять занадто вивчено, занадто декларативно, а через це і менш щиро.

Циганюк пхає обидві руки до кишені (слово честі, аж соромно з ним вулицею іти!).