Ірина Вільде - Повнолітні діти

— А що б ви на те, якби я так, для прикладу, сказав вам, що цей наш гурток — це тільки переходова фаза до більш серйозної роботи?

— Ще… ще серйознішої? — трохи не скрикнула Дарка, хоч те, про що говорив Циганюк, було очевидною таємницею, про яку не повинна знати така персона, як Лідка. — Я вас не розумію.

— В тім-то й справа, що ви багато дечого не розумієте. Слухайте, ні слова нікому про нашу розмову. А з вами ми ще поговоримо на цю тему…

Циганюк відчиняє двері до сусідньої кімнати.

— Лідко?! Лідко?! — ніби питається, ніби кличе. — Ти собі не думай, небого, що чим довше залишиш мене на самоті з панною Даркою, то тим більше довідаєшся про Івасюка!

— О, мені так потрібно про твого Івасюка знати! — моргає одним оком Лідка з порога, мовляв: «Збожеволів ти, хлопче, чи що? Таж мама слухає!»

— Слово честі, тут, мабуть, зізнавалися в коханні! — скрикує Лідка. — Дарко, що з тобою? Ти вся гориш!

Циганюк наче не помічає, про що йде мова. Проте він найкраще знає, чим заткнути рот Лідці:

— Слухай, Лідко, що мені даси, коли я тебе особисто познайомлю з Івасюком?

Лідка присуває свій стілець близько до Циганюкового, забуває про Дарку, яка горить, забуває про все на світі.

— Що він казав, Оресте? Я тебе прошу… Я тебе благаю… Скажи, що він сказав?

Орест підводиться з стільця:

— Добре, я тобі все дочиста скажу. Отже, слухай… Іншим разом, бо тепер кваплюся…

Він зі сміхом трясе руки спантеличеній Лідці, кидає з порога Дарці недбале «до побачення», і тільки відгомін залишається від грюкоту дверей.

Лідка стоїть з розчарованими, але вже лихими очима посеред кімнати і з презирливою насмішкою дивиться на похилену Дарчину голову:

— І ти… ти… цього недотепу проміняла за Данилюка?

Знаєш, дійсно треба було б з першого поверху вниз головою на вулицю злетіти, ніж отаке зробити! А Циганюк ще пригадає мене!

У дворі хтось постукав м'яко. Мов кішка лапкою.

— Чи це хтось стукав, — підводячи голову з-над «Царівни» Кобилянської, спитала Дарка Лідку, що сиділа коло печі і штопала панчохи (ах, узимку тільки біля печі можна штопати панчохи!).

— Тобі тільки здається, — відповіла Лідка.

Стукіт почувся виразніше.

— Прошу! — гукнули обидві дівчини водночас.

Двері відчинилися повільним, несміливим рухом жебрака.

Ориська!

Жива Ориська у своєму синьому плащику з сивим смушком навколо коміра.

— Прошу тебе! Зачини двері, бо холод по ногах тягне!

Лідчин голос не грішив особливою ввічливістю. Дарка і собі встала по-діловому.

Ориська зачинила двері з великою обережністю. Стала коло порога хати, як людина, що ступила не на своє місце і відчуває свою непотрібність. Подивилася на Дарку, потім торкнулася метушливим поглядом Лідки. Ніхто? Ніхто не заговорить до неї в цій хаті? Не спитає навіть, чого вона прийшла?

Ніхто. Тоді Ориська простягає руки до Дарки, не рухаючись з місця:

— Я прийшла до тебе, Дарцю. Я маю… я хочу… з тобою про щось поговорити.

Голос у неї був зовсім незнайомий. Нітрохи не нагадував собою Ориськи з Веренчанки.

— Та говори, — байдуже відповіла Дарка.

Ориська якось безпорадно сплела пальці рук:

— Я хотіла б… Чи не могла б вийти зі мною на кілька хвилин?

— Дарко, зараз вечеря буде… Ти знаєш, як мамця гнівається, коли нема всіх при столі! — втрутилася вороже Лідка.

— Кажи тут, як що маєш казати, — підтримала цей самий тон Дарка.

Ориська із сплетеними на грудях руками ступила кілька кроків до Дарки, під світло. Морозний рум'янець зник з її щік, мов пилок з крильця метелика. Тепер вона була зовсім бліда, аж жовта, хоч і мала смуглясту шкіру.

— Дарцю… чого ти не хочеш мене розуміти… що я це маю тільки тобі сказати? — голос її впав ще на кілька ступенів нижче і нагадував стримане ридання.

Дарка мимохіть глянула на Лідку. Ця навмисно підібрала ноги під себе, щоб ще виразніше показати, що їй і в думці немає залишати їх на самоті.

Дарку розсердило Лідчине зухвальство. Мимохіть глянула на Ориську (ця Лідка дійсно багато собі дозволяє) і помітила сльози на її щоці.

— Я вберуся й піду з тобою, — сказала м'яко Орисьці.

— Дарко, зараз вечеря, я тобі кажу! — різко сказала Лідка.

— То засунуть у піч моє молоко, коли я не повернуся вчасно, — буркнула вже злісно Дарка.

На тротуарі Ориська легенько торкнулася Дарчиного ліктя. Ця не відсунула своєї руки, Ориська насмілилася і всунула свою руку під Дарчину.

— Ну, говори, — почала перша Дарка.

Ориська ще щільніше пригорнулась до Дарки.