Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Дарцю… Дарцю… — вона була така схвильована, що їй важко було говорити. Слова кришилися десь у горлі і проривалися безладними звуками.

Дарка перечекала хвилину:

— Я слухаю тебе, Орисько…

Сказала, не задумуючись, за давньою звичкою, «Орисько», і сама стрепенулася від звуку цього слова. Так давно не звала Ориську по імені! В пам'яті була вона зафіксована як Підгірська. Орисьчине вразливе на тони вухо вмить підхопило цю зміну в Дарчинім голосі.

— Дарцю… я не можу так жити… Як же ж я можу, коли ти, моя найкраща подружка, гніваєшся на мене? Коли половина класу не відзивається до мене? Як я можу з цим усім жити?

Дарка прикусила губу:

— Ти добре знаєш, чого я на тебе гніваюсь…

Ориська заговорила скоромовкою, з виразною ноткою каяття в голосі:

— Знаю… знаю, чому ти до мене не говориш, чого я така самотня в класі… Так мені і слід… Я заслужила таке відношення, але я не хотіла нікому шкодити… Дарцю, присягаю тобі… на що хочеш… на маму… на татка… на що хочеш, що я не хотіла нікому пошкодити.

«Комедіянтка, — пригадує Дарка сцену в церкві, коли Ориська заливалася сльозами, щоб тільки звернути увагу на себе. — Така може поклястися, ким захочеш».

— Я тільки хотіла відзначитися в його очах, — продовжує між тим Ориська. — Тільки за це одне можна мене карати. Ти ж бачила, як я його слухала і робила все, чого він хотів… Бо я завжди боялася, що коли не послухаю його, то він уже ніколи не гляне на мене. І не поставить мені «дуже добре». Я не знала, що так не слід робити, я бачила, що всі в класі відвернулися від мене… але тоді я говорила собі, що це кара… кара для мене за те, що я захопилася такою поганою людиною… Бо він поганий, я навіть не знала, що він такий поганий… Як міг він так питати тебе останнього разу… так глумитися з нас усіх? А тепер, коли я зрозуміла, хто він, коли я вже бачу, що… він зовсім не такий гарний, — вона з риданням повисла на Дарчиній руці, — тепер я не знаю, що дала б для того, щоб можна було все повернути, щоб… мої товаришки, щоб ти, Дарцю, була до мене така, як колись…

— Орисько, перестань плакати… Люди на нас дивляться! Ще поліція вчепиться!

Ориська наче заспокоїлася. Не плакала, тільки схлипувала глибоко.

— Це ще не все, Дарцю, ти ще не все знаєш… Я носила йому зошити на квартиру. Адже не раз таке бувало. Він іноді частував мене чаєм… Можеш уявити собі, яким щастям це для мене було… аж коли я останній раз віднесла зошити, він…

Дарка урвала крок. Схопила Ориську руками за голову і з силою притягнула її обличчя до себе, аж очі їхні майже діткнулися віями.

— Не може бути! Орисько, бійся бога, що ти плетеш!

Дарка тремтіла. Ориська, налякана, звільнилася від її рук.

— Це не те, Дарцю, що ти маєш на думці… Він, ти подумай тільки, він… почав намовляти мене, щоб я слідкувала за подругами, що говоритимеш ти, Оріховська, Сидір… Ти знаєш, що він навіть дозволив мені намовляти на нього перед вами, щоб тільки я могла від вас більше витягнути. А я не Іуда, їй-богу, не Іуда… О-о-о!.. — істерично заплакала Ориська.

Дарка притулила своє холодне обличчя до її розпаленого і почала водити губами по ньому. Ця близькість заспокоїла Ориську.

— Я піду собі геть з нашої гімназії… розповім усе таткові, і татко забере мене звідси… З Мігалаке в одній школі я не буду… Я досить гризла для нього румунську… Досить! Можу тепер і до румунської школи піти… Так, до румунської або до єврейської школи піду, а з ним разом не буду… Але ти мусиш мені все простити, все забути. Добре, Дарцю?

— Добре, вже добре. Я не гніваюся, Орисько… я теж за те, щоб між нами все було так, як колись…

Говорила, щоб заспокоїти її, може, і сама щиро прагнула, щоб між ними було так, як колись, але в глибині серця вже не вірила в це.

Орисьчине каяття не зовсім виправдувало її в очах Дарки. В цей гарячий час, коли учні діляться на два різних табори, непричетність теж може вважатися гріхом.

— Бачиш, — напав знову плач на Ориську, — бачиш, я не хотіла б з тяжким серцем відходити з нашої школи… Зроби так, Дарцю, щоб і подруги наші були інші до мене…

Дарка втішала Ориську, не задумуючися над тим, що говорить. Вона тепер ламала собі голову над одним: чи щирість Ориськи досить високої проби, щоб нею можна було купити в подруг пробачення?

— Ти коли їдеш, Дарцю?

— В суботу.

— Я зайду за тобою з нашим Стефком, і поїдемо разом на вокзал. Добре?

Дарка притакнула:

— Очевидно. Як же ж тепер може бути інакше? Хіба ми не їхали разом до школи?